Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/71

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 70 —

гідного заходу сонця.

Аж одного рана задзвонили усї дзвони по всїх лубнянських церквах і костелах, сповіщаючи смерть пана Закшевського. Того самого дня приїхав князь з Сїнчі, а з ним панове Бодзїньский і Лясота, як також цїлий двір і множество шляхти в кількадесяти колясах, бо у пана Суфчиньского був великий зйізд. Князь справив величавий похорон, хотячи почтити заслуги помершого і показати, як він любує ся в лицарських людях. Отже в похороннім походї взяли участь всї полки, що стояли в Лубнах, а на валах палено з рушниць і гаківниць. Кавалєрия ішла від замку аж до костела воєнним строєм, але з позвиваними бандериями, за нею ішли піші полки з кольбами до гори. Сам княь, прибраний в жалобу, їхав за трумною в позолоченій каритї, запряженій осьмома кіньми, білими як сніг, що мали гриви і хвости помальовані на червоно, а на головах пуки чорних струсиних пер. Перед колясою поступав віддїл яничарів, що становили прибічну княжу сторожу, а за колясою їхали на бистрих конях пажі, повбирані по ішпанському, дальше високі двірські урядники, гайдуки і вся двірська служба. Похід затримав ся насамперед перед дверми костела, де ксьондз Яскульский повитав труну промовою, що зачинала ся від слів: ”Куди так спішиш мосцї Закшевский?“ Потім промовляло єще кількох товаришів, а межи ними і пан Скшетуский, яко зверхник і приятель помершого. Відтак внесено тїло до костела і ту доперва забрав голос золотоустий бесїдник, Єзуіт, ксьондз Муховєцкий, що говорив так гарно і зворушаючо, що сам князь заплакав.

Пан Льонґін Подбіпєнта, що перший раз побачив князя на похороні, не міг сам своїм очам вірити. Бо наслухавши ся так богато про него, думав, що мусить се бути якийсь великан, висший о цїлу голову від решти людий, а ту побачив чоловіка малого і досить мізерного. Князь був єще молодий, бо мав щоіно трийцять шість лїт, але на єго лици було знати воєнні труди. Бо хоч в Лубнах жив як король, то підчас численних виправ і походів дїлив невигоди з простими товаришами, їв чорний хлїб і спав на земли на шкірах, а що більшу часть житя провів в обозї, то се і відбило ся на єго лици. Однак се лице зраджувало вже на перший погляд незвичайного чоловіка. Видно в нїм було незломну волю і повагу, перед котрою кождий мимоволї мусів схилити голову. Видно було, що сей чоловік знає свою могучість і силу, і колиби