Але снопи пропадали з-над дітей і вогонь вжирався в їх білі голови.
Вони вгризалися знов у жовті лани.
|
Читав їх розпуку і їх безсилу.
По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовчю.
І пісня його душі згіркла, як зігнила пшениця.
Очі його помутніли, а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозі.
Сила його і гордість впали на тверду дорогу.
Строївся.
Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує.
|
На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами.
Як безсильна дитина протягнув до неї руки.
— Ходи!
— Не можу, бо ти отруя!
Захитався, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну ріллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше. Йшов як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця.
Дорога темна, як сліпому, молоденькому каліці.
|
Одного дня спотикнувся на гріб своєї мами.
Заридав сухими очима і впав.
Зарив чоло у могилу і просив маму, аби його назвала так, як він був ще дитиною.