черяти, бо він був одинокий і старий. Та відай ніколи не їв він бабиного обіду, бо все був п'яний.
— Базю, чого ви тілько тої горівки п'єте? Та-же вона у вас колис запалитси!
— Бабко, Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в голові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться як хмара малих дітий, і хотять у одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова, от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі накупі. Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мині дали трошки супокою!
Баба журливо похитувала головою.
— Ото, яка наука страшна, то не ціпом махати!
І давала Базеві знов грошей на горілку. Зато він неодної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень тілько має розуму, що в хвості.
А одного разу Базьо прочитав їм таку страшну книжку, що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли.
„Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люде ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будет, як камень, і не видасть плода із себе…“
