— Знаємо, куме, знаємо, як не знати, коли самі у нім бродимо.
— Я на діти див'юси, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло доладу зробити. Я лиш заглєдаю, ци воно вже добре по земли ходит, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богачь або пан утворив пащєку, а я єго туда кидаю, аби лишень збутиси! А потім воно бігає коло худоби, ноги — одна рана, роса їст, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував би-с єго в ноги, бо-с го сплодив та й сумлінє ті п'є, але минаєш, ще і ховаєшси від него, аби-с не чув!…
Аж почервонів, аж задихався.
— Та й росте воно в яслах, під столом або під лавов, їст кулаки, умиваєси слозами. А підросте, та й шос воно украде, бо воно ніколи добра не знало та краденим хоче натішитиси. Дивиси, іде до тебе шандарь. Скує тебе, наб'єси, як товарини, бо ти тато злодієви та й мусиш з ним бути у змові. Та й єс злодій навіки! Але це не решта, конец ще напереді. Най би син, ваша дитина, а люцкий злодій, най би зогнив у кременалі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони озмут здоров'є та й дают до шпиталю лічити, а потім пускают письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігонєют, під пліт вікидают з бебехами! Ідеш до віта, по руках цулуєш: „Віточку, віберіт ні із цеї кари“.
