знов приходит. Серце застигає, очи так плачут, так плачут, шо вікапуют. Але ані сліз не видко, ані плачу не чути. Та й провадит вас знов, та й мордує на́ново. Я нераз віпивав цілу кварту горівки і пролиґав одну перчицу за другов, аби перегризло, але нічо не помагало…
— А вчера, то мене вже так придушило, шо-м стратив гет розум, і очи, і руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину у кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спиравси, бо не було куда, лишень відмотав-єм воловід від ясел, та й заліз у кошницю. То так спокійно мині було, так лехко, шо я замотував той мотуз і пробував-єм, ци добре держит і все знав-єм, як треба за́шмурок зробити, як зависоко підтєгнути. Я сегодни дивуюси сам, як я так супокійно і ве́село тративси. Але тепер мині, Богу дєкувати, відійшло і такий-єм рад-рад…
Басараби якби піснули у дубовім сні.
— Гріхи, люде, гріхи, треба Бога просити.
— Докторі кажут, шо то така нерва є, шо вона так хорує, якби й чоловік. Вона десь є в чоловіці, та вона розум відбирає, як заслабне.
— Ей, шо докторі знают!…
— Мой, а війдіт за Николаєм, де він пішов? — сказала Семениха.
