між збуїв попали. Я — чоловік ваш, я з вашої кости і крови.
— Дай вам, Боже, здоров'є, пане.
— Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти…
— Пани мают свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.
— То не так, то так тепер є, що як ти — русин, то маєш тримати з русином, а як не тримаєш, то ти — послідний лайдак, драб і розбійник, розумієте?
— То правда, шо най кождий свою віру тримає.
— А видите, а видите! Але я не був такий з-за́молоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, руський образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: „Я до тебе прийду на візиту“. „Прошу, прошу дуже“ — я кажу та й іду додому, та й той образ із стіни та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.
— То, пане, чоловік боїтси, аби не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не люб'є мужиків, ніби руснаків, шо то так називаєси…
— То, знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо двадцять років. А прикінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, якби злий на мене. Не злий, але отак, якби плакав на стіні. Мені здавалося, що, як мене нема дома, то він плаче голосно, на всю хату…
