так як мама. Лєгай борзо коло мами, бо зараз кулі будут летіти. А чуй, як брінькают…
— А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидают, шпурєют, але високо, високо, а куля горит, горит, а потім гасне. Граютси ними, о, яких багато!…
— Ади, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати́, або в школу.
— Ти гармати аби-с ніколи не бояласи. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса, як млинскі. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш. То я вмію брикати, як кінь…
— Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле як рантух, зараз на нас наверне, ади, які ми білі, а вже кулі знов свищут. Овва, як мене куля трафит, то я лєжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб'є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє вуйко поховає.
— Вже плачеш, ніби то від кулі болит? Лиш дзенькне та вівертит діру в грудях, а душа тов дучков утече та й по вас. То не так як дома, шо слабуєш, шо горівков натирают…
— Їсти хочу…, Богу дєкивати! Я шо тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дают? Кажи мамі, ану, кажи. А шо, говорє мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а шо, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорит і дає хліба і б'є…
— Насте, біг-ме, буду бити, шо я тобі дам їсти?
