МАРІЯ
Присвячую пам'яті Івана Франка
Марія сиділа на приспі й шептала.
— Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки валєютси, одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нашо воно родитси на світ божий? І дурне і пусте, ще й з вінком на голові.
Вона саме закопала свої дві донці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.
Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.
Далеко під горами ревіли гармати, палали села,
