Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:
— Ви відай тоті, шо мої сини вас любили… українці…
— Ми самі, один одного ріжем.
Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.
— Вбирай, це з мого сина; Бог знає, чи верне, чи буде її носити.
Несміло взяв козак сорочку і надягнув.
— Не тратьмо часу, козаки, пошануймо Батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати — сказав козацький старшина.
Почали співати.
Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.
Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.
— Маріє, шо це в тебе. П'єні, чи загулюют дівки співанками?
— Ні, це инші, другі…
— Які другі?
— Такі другі, шо це наші; мовчи та слухай!
Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначе б хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.
Пісня випростовувала її душу.
Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила, всю росу, яка падала на її
