аби і до схід сонца. А вже ж як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль переберайси. А бабі, каже, має бути бабина пічь, вона най си вігріває, най си Богу молит, а як вже ї обмиєте та й руки на́вхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на пічь, бо вона єї.
Осінній вітер грався сивим волоссям дідовим.
— Але коби нотарь дес вечером подививси до хати. Син на постели, невістка на печи, а я з старов на земли, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людий вже нема Бога, ой, нема…
Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людей.
— Здихайте старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдают, сирец поїдают, а ми, як щенєта, на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дают, та так і я дав. А сегодни вони вповідают, шо ви старенькі, слабенькі та й їжте ма́ленько. Отак нам уповідают наші діти.
Голос дідів дрогнув та й дід урвав бесіду.
— Та й поховают нас, як псів, біг-ме, чобота на ногу не покладут…
Громада бузьків спала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
— Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не забавитси…