є на земли, і земли, шо вона родит. А розмова їх обоїх родила в мині молитву до Тебе, Боже, таку, шо Ти ніколи не чув і за цу молитву то Ти повинен мені дарувати.
— Ей, тату, не говоріт таке!
— Говорю з Богом, заберайтеси мені з хати.
Знов виходять і знов потихенько вертають.
— Та як вона засне змордована, як та мама, шо нагодувала діти та вкриласи білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувавси прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудиласи. Земля — Твоя донька і Ти повинен мені простити.
Стара плачучи похитує головою.
— Бере та й бере. А я косу під паху та єму у саме серце. Їж тепер землю. Відсидів, то відсидів у мурах, мій туск за землев не заржєвів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а Ти, Боже, приходив до мене ще із своєв каров. Я не відсварювавси, але я мав рихт.
Стара і доньки зачали голосити.
— Суки, вінесіт мене надвір, а самі лишєйтеси в хаті.
І суки вийшли.
— То не мені рівня, як за межу наші справлєли ворогови кулі і гармати. Молоді, як пінка, співают, як ідут на смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кровйов обкипіли вони, чорні від грязи, ґвера з мертвої руки не мож вірвати… Лиш очи сміютси, бо нема мами, шоби