І розтріскувалася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: „Аді, аді, баба вже умирают“. А як баба відкашлялася, то все говорила до них: „Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене“.
Але Дмитрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
— Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми лекше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати — таки нічо не мож настарчити. Ходіт-ко трохи босі, та може вас борше повіхаплює.
Сів коло стола.
— Та може би-с дала ми шо їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, шо-м ще сегодни нічо у роті не мав.
Дмитриха встала з припічка і подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.
Дмитро лупив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.
— Вже ти мене годуєш… Але я тебе так нагодую, шо здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого, або шо… Тицьне тобі барабулю та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
— А шо ж вона тобі, синку, зварит? Олію нема, муки нема, та шо вона тобі зварит?
— Ваше, мамо, говоренє скінчилоси. Сидіт собі на печи та кашлайте. Маєтків від вас не посів-єм,
