зії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише у 1897 р.), а також адміністративнополіцейських обчислень і церковного обліку 40-х років XIX ст.. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення росіян, українців і білорусів, ареали яких на карті так і залишилися незафарбованими. Тому ми могли б взагалі не згадувати про цю роботу, але П.Кеппен інтенсивно не збирав матеріали про всіх ці етноси, але він так і не встиг використати їх у своїх працях. Його дані потраплять до подальших видань географічного Товариства. А принцип "не виділяти племена" час від часу діяв і пізніше, зокрема в «Енциклопедії Брокгауза та Єфрона» (том «Росія», 1898).
Взагалі ж до Кеппена дійсно наукових досліджень про етнічний склад населення європейської Росії, включаючи сюди й українців, немає, хоча в архівах збереглися дані про чисельність і розселення тих самих українців з початку XVIII в. Вони будуть опрацьовані вже набагато пізніше класиком радянської і пострадянської етнодемографії В. Кабузаном. А в якості прикладу пошукових експериментів ХІХ ст. можна назвати ґрунтовну статтю М. Лебьодкіна "Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперіі". Тут на підставі церковно-парафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П. Кеппена в 1857–1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської. Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить губернські і повітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, неможна не визнати, що М. Лебьодкін виявився не в змозі критично осмислити і узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі і хорвати!
