Сторінка:Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014).pdf/163

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

зації українства провадив до необхідності об'єднання розрізнених українських земель і утворення єдиної української держави; по-третє, українська культура стала такою внаслідок господарського і культурного освоєння, колонізації Причорномор'я, що спричинило «незвичайне багатство, особливо в пісні, музиці, мистецькій промисловості, побуті». Все це забезпечило Україні визначальну роль в історії Східної Європи і, будучи завжди тісно зв'язаною із Західною Європою, вона «творила найдальше на схід висунутий бастіон європейської культури і ще своїми зусиллями та жертвами крові вона стримала наступ диких орд Азії»[1].

Подібні погляди містила і т. зв. «Велика історія України від найдавніших часів до 1923 року» українського історика мистецтва М. Голубця, яка вийшла друком 1935 р. у видавництві Тиктора з передмовою І. Крипʼякевича і була розрахована на широку аудиторію[2]. Упродовж міжвоєнного періоду різноманітні видання з історії України виходили багатотисячними накладами по декілька разів і, незважаючи на скрутне матеріальне становище, швидко розкупалися населенням. Очевидно, що це не могло не відбитись на формуванні національної самосвідомості українців в Польщі.

Галицькі історики мали також важливу підтримку з боку наддніпрянців у поширення знань з історії України. Численні видання УНІ у Варшаві сприяли пропаганді насамперед державницької версії минулого України. Особливим академізмом вирізнялися «Нариси історії України», підготовлені та опубліковані Д. Дорошенком 1932 р. — на той час співробітником УНІ[3]. Ця двотомна праця містила потужний історіографічний та джерелознавчий розділи і ґрунтовні аргументи на користь державницького підходу до історії України. Нову схему української історії цей дослідник презентував таким чином: «Коротко кажучи, ця схема обіймає початки української державної організації з осередком у Київі; розвиток і занепад київської держави; добу галицько-волинської держави; запанування Литви і Польщі на українських землях; повстання української козацької держави; занепад українського життя й поділ українських земель між Росією й Австрією; національне відродження й нарешті, уже за наших часів, змагання відновити українську державність […]. Українська історія — неперервний процес»[4].

Для поступального розвитку історіографії та формування національної свідомості українського населення важливе значення мали й численні синтези з різних гуманітарних та соціальних наук, що вийшли з-під пера українських учених у Польщі. До них треба віднести публікацію в 1930–1935 роках тритомної «Української Загальної Енциклопедії» під редакцією І. Раковського, «Атласу

  1. ↑ Крипʼякевич І. Історія України / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. — Львів, 1990. — С. 294–298.
  2. ↑ Голубець М. Велика історія України від найдавніших часів до 1923 року. Зі вступом І. Крипʼякевича. — Львів, 1935.
  3. ↑ Дорошенко Д. Нариси історії України. Т. 1 (До половини XVII століття). — Варшава, 1932; Т. 2 (Від половини XVII століття). — Варшава, 1933 (Праці Українського наукового інституту, т. ІХ і т. XVIII, серія підручників, книги 1 і 2).
  4. ↑ Дорошенко Д. Нариси історії України. Т. 1 (До половини XVII століття). — Варшава, 1932. — С. 16.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Сторінка:Україна_на_історіографічній_мапі_міжвоєнної_Європи_(2014).pdf/163&oldid=428693