Андрій Портнов
За іронією (чи радше логікою) історії українська наукова установа, що фінансувалася польською державою, постала саме в час загострення «українського питання» в Другій Речі Посполитій та посилення ідеологічної війни за душі українців між польським та радянським урядами. Для розуміння контексту постання Українського Наукового Інституту (УНІ) варто нагадати, що кордони міжвоєнної Польщі стали результатом Першої світової війни та двох виграних польською армією локальних війн — з Радянською Росією та з Західно-Українською Народною Республікою. 15 березня 1923 р. Рада послів Антанти визнала Східну Галичину частиною польської держави, тим самим юридично підтвердивши статус-кво, що встановився внаслідок польсько-української війни. Чи не єдиний зовнішній протест проти такого рішення пролунав з радянського Харкова, де голова Раднаркому і нарком зовнішніх справ УСРР Християн Раковський на сесії ВУЦВК у квітні 1923 року наголосив, що долю Східної Галичини має вирішувати населення регіону[1]. Ця заява стала прологом до польсько-радянського символічного протистояння, об’єктом якого були симпатії українських галицьких еліт.
У кожному разі, в межах міжвоєнної Польщі опинилося близько 5 млн. українців, що компактно заселяли її східні терени. Українці були найчисельнішою меншиною відродженої Польщі, до того ж на «кресових» землях вони становили абсолютну більшість, зокрема, у станіславівському (72 %) і волинському (понад 68 %) воєводствах[2]. Українське населення гостро відчувало, що належить до громадян «другої категорії», а польська політика штовхала чималу частину західноукраїнських еліт до радянофільства. Польський публіцист, прибічник політики «прометеїзму» Адольф Бохєнський твердив, що українці «просто мусять вороже ставитися до нашої держави, поки ми не змінимо умови, в яких вони живуть»[3], а український автор, також прихильник порозуміння, Іван Кедрин додавав, що польська політика була «рідким в історії зразком повної
