Можна вдатися до контрфактуальної історії, й уявити собі, якою був би стан сучасної української історіографії, якби та її частина, що розвивалася у СРСР, не була приречена на цензуру, ізоляцію та провінціалізацію. Нашій уяві тут могло би помогти порівняння з польською історіографію у ПНР, котра хоч і теж страждала від певних обмежень, однак не до такої міри, що підрадянська українська. У повоєнні роки, аж до падіння комунізму, польським історикам вдалося продовжити й розвинути соціально-економічну історію, історію християнства, польського націоналізму у порівняльному контексті, методологію історії і т. д. — всього того, що бракувало в українському випадку.
Але контрфактуальна історія має один суттєвий недолік: словами Тоні Джадта, «вона забирає останню ланку у ланцюгу історичних подій, стверджуючи, що вона могла би бути іншою, а тоді припускає, що або усі інші ланки теж могли би бути іншими, або ж вони просто не мають значення»[1]. Скільки ланок ми мали би усунути, щоб уявити собі більш-менш нормальний розвиток української вітки школи Буяка: брежнєвсько-андропівські «застійні десятиліття» 1970–1980-х років? повоєнний сталінський режим (1944–1953)? нацистську окупацію 1941–1944 р.? радянську анексію 1939–1941 р.? Навіть якщо би Роман Зубик не був розстріляний літом 1941 р. і разом з Роздольським залишився працювати науково працювати після війни у Львові чи Києві, чи їм би дали створити свою власну школу?
До того ж, кожне порівняння кульгає. У випадку ж порівняння української і польської комуністичної історіографії ми припускаємо, що польська була певною «нормою». Насправді, як переконливо показують нові дослідження[2], випадок ПНР був виразним винятком навіть у масштабах країн т. зв. «народної демократії» Центральної Європи. Зокрема, це добре видно у впливі школи Анналів на комуністичні історіографії цього реґіону — ані східнонімецькі, ані чеські, ані угорські історики й близько не мали таких інтенсивних контактів з цією школою (через стажування, спільні конференції і видання), як польські історики у 1960–1970-х роках[3].
Історики, які аналізують вплив школи Анналів на історіографію на комуністичні історіографії Центрально-Східної Європи, випускають з уваги факт, що у польському випадку існували інтенсивні контакти з цією школою ще у докомуністичну, міжвоєнну добу. Прикладом цього є школа Буяка. Але ми не повинні забувати, що вона значною мірою теж була винятком, хоча й дуже яскравим, у самій польській історіографії. Подібно, такі історики як Роздольський чи Зубик були винятком в українській міжвоєнній історіографії.
У кожному випадку, історія українського виміру школи Буяка показує один з можливих альтернативних шляхів розвитку (path not taken), яким українська
- ↑ Judt T. Reappraisals. Reflections on the Forgotten Twentieth Century. — London, 2009. — P. 190.
- ↑ Див.: Kotkin S., with a contribution by Gross Jan T. Uncivil Society and the Implosion of the Communist Establishment. — New York: A Modern Library Chronicles Book, The Modern Library, 1989.
- ↑ Детальніше див.: Pomian K. Impact of the Annales School in Eastern Europe // Review. Journal of the Ferdinand Braudel Center. — Vol. I. — N 3/4 (Winter/Spring 1978). — P. 101–118.
