в першій половині 20-х рр., а опубліковані лише 1989 р. В силу цього вони не вплинули на суспільно-політичну думку міжвоєнного часу, але сьогодні мимо них не може пройти жоден із дослідників 1917 р.
На початку 20-х рр., налагоджуючи контакти з радянським керівництвом, Грушевський намагався мінімізувати свою політичну діяльність 1917–1918 рр. «Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця ії істновання, — писав він в одному з листів. — Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню вважали мене і автором українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згоди й між своїми — а так мусіло бути в міру того, як приходилось вирішувати ріжні питання дальшого життя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні. Рішала у всяких справах більшість, а вся екзикутивна власть була в руках Ген. Секретаріату»[1]. Документи свідчать зовсім про інше. Поряд з роботою спікера М. Грушевський виконував і роль ідеолога Української революції. Його публіцистика 1917 — початку 1918 рр. складає окремий том у 50-титомному зібранні творів. Ще на один том вистачить публіцистики 1918–1922 рр. У 1919 р., коли М. Грушевський виїхав з України на еміграцію, з друку вийшло нове видання його «Ілюстрованої історії України», яке автор доповнив і фрагментом з історії Центральної Ради аж до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. «Ілюстрована історія України» (1919 р.), на наш погляд, дає першу історіографічну візію початку Української революції, їй передує матеріал про драматичний перебіг українських справ під час Першої світової війни, початок Російської революції, інформація вкрай важлива для побудови парадигми української революції. На думку Грушевського, найважливішою справою початкового етапу революції було створення Центральної Ради та формування її політичної платформи — гасла національно-територіальної автономії України, навколо якого вдалося об’єднати переважну більшість українців. В стосунках з Тимчасовим урядом лідери УЦР діяли тактично обережно, побоюючись застосування російською владою репресивних заходів проти України, однак в своїй тактиці вони були послідовні в досягненні визначеної мети. На заваді їм стали насамперед зовнішні чинники. Спочатку непоступливість Тимчасового уряду та російської революційної демократії, потім більшовицька навала поставили під сумнів перспективу розвитку Української революції. Зрештою, її долю на користь гетьмансько-німецького правління вирішив «німецький штик». Грушевський стверджує, що переворот 29 квітня був справою німецького командування, якому «з огляду, що ніхто з поважних українських діячів не згоджувавсь прийняти з німецьких рук владу, прийшлось висунути як кандидата на гетьманство швагра німецького головного команданта генерала Скоропадського, крім далекого посвоячення з колишнім гетьманом нічим не зв’язаного з українством»[2]. Достатньо стисло, але
