стюк, — з цієї точки погляду дає багатий кривавий матеріал. Національнополітичний і соціально-економічний моменти сплелися в ній не в могутній синтез, а в трагічний клубок, правдиве розв'язання якого ще й досі не наступило»[1].
Отже, вивчення українського досвіду, вважає Христюк, має парадигмальне значення для всіх країн і народів, як пануючих, так і поневолених, насамперед для революційного пролетаріату Росії. Жертви Української революції мають бути пересторогою для робітників і селян не лише України і Росії, а й усього світу.
Оскільки мова йде про ліводемократичні способи інтерпретації революції, то доречно б було перейти до іншого не менш знаного і цитованого в історіографії Української революції твору — «Відродження нації» В. Винниченка. Якщо Грушевському належить першість у висвітленні історії Центральної Ради, то Винниченку — перша спроба створити синтезу перебігу революції за 1917–1919 рр.
Залишивши посаду голови Директорії, опинившись на еміграції, в чужому середовищі, яке жило складним післявоєнним, але не таким бурхливим і кривавим, як Україна життям, Винниченко не може призвичаїтися до тиші австрійських Альп, не може вирватися з політичного дискурсу. 14 березня 1919 р. він занотовує до щоденника: «А думки все ж таки там, у тій нещасній, бідній, роздертій країні, що зветься Україною. Десь там стріляють одні в одних сірі убогі люди, не знають, за що, для чого, через роздратування нервів, через страх втеряти те, що мають, через розбурхані темні сили темних своїх душ. Хтось кудись їх кличе, вони йдуть, підставляють себе під смерть, тисячами помирають, і ніхто не знає їх імен»[2] Влітку 1919 р. до нього приходить ідея «писати щось подібне до історії української революції»[3]. Вона так його захопила, що до 25 січня 1920 р. він завершив три томи, а наклад першого вийшов з друку наприкінці 1919 р. «Відродження нації» було у порівнянні із «Замітками» П. Христюка не так добре документоване, однак його притягальною стороною були не документи, а блискучий авторський текст, написаний талановитим белетристом і драматургом. Текст, який притягував і не відпускав читача, завдяки вдало продуманій структурі, яскраво прописаним сюжетам, а головне магії письма, пронизаного авторським темпераментом, надзвичайно яскравого та переконливого. Є. Чикаленко, отримавши в подарунок від Винниченка перший том, занотував 31 грудня 1919 р. до свого щоденника: «З захватом, можна сказати, одним махом, перечитав я цю “весну” українського відродження за літо 1917 року; не раз і плакав я, читаючи описання цих подій, як плакали люди під час маніфестацій в Києві 19 березня, та на велилюдних з'їздах, як плачуть від захвату радості над близьким чоловіком, який воскрес після безнадійної хвороби. Праця ця написана Винниченком надзвичайно талановито, читається легко, так як і його оповідання і далеко легше як його великі надумані романи. Та й час він описує такий цікавий, такий милий, як прекрасна весна. Але мене більше ціка-
