з онуком та донькою — покриткою дінуся? Ми тут від давна пантруємо ксьондзових садів та поля, вони мешкають у другому селі; більш трицяти літ ми тут. Я тут і грабарем.
Жах ледовою рукою обнімав моє серце. Старий боявся втратити свою погану нору; він тут ізжився, близько тут цвинтар, де гроби копає. — При кінці життя, де він буде заводити нове ґаздіство…
Чи я вже така нужденна, що мушу боротися з цим бідним сотворінням, яке через своє заняття мало вже на людину подобало, за це погане місце?
— Ні, чоловіче добрий, я вас не проганяю; хай Бог сохранить, щоб я тут мешкала, а коли єґомосць відступають це місце на школу, то громада повинна вам дати иншу хату в селі.
— Я тут, паннуньцю, в однім кутику лишуся. Я вам послужу. Тут діти — школярі і ви, і я з моїми — помістимося. Тямлю, як перше тут давно було, коли дяк учив; люди всього доволі приносили, пшоньця і жита, і добре нам було.
— Не від мене тепер це залежить, щоб ви тут осталися.
Старий воркоче та знову клене.
— Ой, що я вам пораджу? Що собі пораджу?
Виходжу мов непритомленна. Темінь покривала кладовище, церков та це моє мешкання — — місце науки…
Прийшла до дому. Цілу ніч пропасниця трясе мною. Не буду мешкати там, не хочу цього села бачити більше. Щоб дати місце людині, негідній називатися „учителем“, каза-
