сам себе: „А я, чи ж я щасливий?“ Не вмів відповісти собі на те питання. Аджеж, бачиться, нічого йому не бракує, а все ж він чується такий одинокий, далекий від людей, чує таку пустиню довкола себе і не знає, чим її заповнити. Кілька разів пробував у той бік звернути свої бажання і зажадати їх сповнення, але з зачудуванням і переляком переконувався, що чудовий перстень у тім пункті безсилий. І не диво. Перстень сповнював тільки ясно означені бажання, а таких загальних, як „хочу бути вдоволений“ або „хочу чутися щасливий“ перстень не міг сповнити. Тут уже сповнення залежало від самого Івана, тут ніякий перстень нічого не міг йому порадити.
— Ах, коби хоч яка пригода в дорозі! — зідхав Іван, сидячи на козлах і з якоюсь тривогою позираючи в неясну далечину, заслонену напівпрозірчастою ранньою млою.
Щоправда, пригод у дорозі не бракувало й досі, але пригоди ті були глупі, такі, що не могли Іванові дати ніякої розривки, тим більше, що зараз у першій хвилині сила чудового персня все направляла, так що Іван не потребував навіть пальцем рушати. То колесо зломиться, то посторонок урветься, то кінь підкову згубить — ну, що це за пригоди! Та цим разом на Іванове бажання трапилася пригода забавніша: князь згубив гроші. Бачить Іван, що
55
