— Маєш рацію, — сумно сказала панна Ніна. — Злюка з мене, чую це. А його нещастя ні на що б мені не придалося. Не він, то котрийнебудь другий його кумпан купив би мене, все одно, чи я мала б довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване? — сказала, надумавшися хвилину. — Коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоб я була щаслива.
— Цього одного, прошу паннунці, не можу зробити, — сумно сказав Іван.
— Як то не можеш? Чому?
— Бо якби я міг, то зробив би це на самий перед собі самому.
— Значить, і ти також нещасний? — зі щирим співчуттям запитала панна Ніна.
— Ох, і дуже! — сказав Іван.
— Правда, ти слуга!
— Е, що там слуга, — відмовив Іван. — Коли я служу, то з власної волі. Адже ж бачуть паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунці поклонився, то не велика б мені річ була в одній хвилині зробити себе зі слуги паном. Але що мені з того?
— Ну, так, чого ж тобі не стає?
— Е, що там про те балакати! — сказав Іван, махнувши рукою.
Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, що також задуманий і сумний сидів переважно в стайні або під стайнею.
82
