І довго ще вам мандрувати
По розумець до голови”.
Народ мовчав. В тім перед пана
Атаман виступив, вклонив ся.
„Дарують ясний пан! Від рана
З нас кождий нинї вже гонив ся.
Немов листок той над водою,
Двічі над смертію самою!
А то був жарт, лиш панський жарт!
Нї, ясний пане, вірних слуг
Пани так инші не трактують,
Для жарту їх не сумітують
Під хлопські пясти, під обух.
Тож ми хиба не мали б глузду
У пана довше ще служить;
Від нинї дякуєм за службу, —
Най пану Бог без нас щастить!”
Пан очи витріщив — нї слова!
Немов атаманова мова
Йому нараз усю ту річ
У иншім світлї показала.
Та ще веселість не щезала
З його лиця і уст і віч.
Коли нараз між мужиками
Щось застогнало і руками
Кивнуло, — люди підійшли
І перед пана привели
Попа безсильного, слабого,
