Вечоріло. Скипки розпалених дров кидали червоні відблиски на Абазина та молодицю, якої веретено неустанно фуркотіло. Абазин узяв до рук бандуру а молодиця гарним голосом почала:
„Ой у нашій славній Україні
Бували колись престрашні злигодні, безжальні години
Ніхто Українців не рятував,
Ніхто за них Богові молитов не посилав,
Тільки Бог святий наших не забував…
Тільки пройшли — ізійшли злії незгодини.
Та не має лучше, та не має красше як у нас на Україні,
Що не має Ляха, що не має жида, не буде ізміни.“
Пригадалися полковникові його славні походи на Татар. Чи один то він загін бусурменів розбив, розігнав, чи одну сотню православного народу з ясиру визволив? А тепер? Чи не за довго в теплій хаті засидівся?
Тріскотіли палахкотячі скипки, фуркотіло веретено хозяйки, стиха бренкала бандура. Діти молилися й збиралися спати.
На дорозі розлягся тупіт кількох коней. Міцний голос наче в дзвін ударив:
»Чи тут пан полковник Абазин?«
Абазин накинув бурку і виступив на поріг.
»Хто говорить? Вступай у хату!«
