Сторінка:Шевченко Т. Г. Москалева крыныця (1889).djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 11 —


Нехай“, каже, „вдовынъ сынъ
Та не стане пидъ аршынъ,
А я стану“.
 Изъ прыёму
Вернувся до дому,
До матери вдовыченко;
А Максымъ зъ прыёму
Пишовъ соби у москали,
Помолывшысь Богу.
Мени полегшало, — а зъ чого,
Зъ чого полегшало мени?
Зъ того, що ворога не стало…
Якого жъ ворога, мій Боже!
Моя пекельная душа
Кого боялася? Максыма!
Ни, не Максыма, а когось.
Когось боялася проклята:
Люцеперови служыла
Та ёго й страшылась!..

VI.

Черезъ годъ отто, й велыка
Зима наступыла;
До зеленои недили
Въ байракахъ билилы
Снигы били, — тоди жъ отто
И Очаковъ бралы
Москали; а Запорожжя
Перше зруйнувалы.
Розбрелося товарыство