Сторінка:Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка.djvu/5

няться та облизуються… а я їм: „і паноченьки мої, і голубчики“, а сама собі в думці співаю:

 Ой, густий очерет, та лепеховатий,
 Чи ти ж мене не пізнав пришелепуватий.
 Ой, ти дурний давав, давав, я розумна брала.
 Як ти вийшов за ворота — з тебе глузувала;
У городі бузина, перерубленая:
Одчепися ти плюгавий — я полюбленая.

Ще хвалити Бога маю чоловіка, що не заздрить, йме мені віри; а то б з другим лиха набралася. А мій ні: ми живемо лагідно. Та що це нема його? Поїхав по горілку, та й пропав: коли б ще не запізнився, бо на дворі таке коїться… аж! (зазира в віконце). І світа не видко — така заверюха: бідному люду тепер горе та й годі. (Прислухується). О, когось і несе вже Бог.

 

ВИХІД II.

 

Степан, Потап і Горпина.

 

Степан — (у кожусі й сіраці). — Помагай бі!

Потап — (теж; тупає ногами, струшує з кобеняка сніг) — День добрий!

Горпина — (кланяється). — Здорові були! Роздягайтесь!

Степан — (скида сірака). — Та й холодно ж, мат-тері його ковінька, аж руки поклякли.

Потап. — Мороз здоровий, а надто як повернули проти вітру — ножем ріже. (Бє рука об руку).

Горпина. — Погрійтесь же коло печі: оце тільки що витопила.

Степан. — Кетьте нам краще чого такого, для чого чарки роблять.