від стіп до голови, щоби переконати ся, чи одежа лежить хорошо, доладно та без похибок і то від шнурованих черевиків аж до вичесаного волося.
Я задержав ся від разу перед зеркалом, що тілько разів її відбивало. Так часто, так часто; воно доконче мусїло задержати її образ.
Я пристанув дрожачи, встромив у скло вочи, у скло гладке, бездонне, пусте, що містило в собі її цїлу, мов от тепер мене, мій пристрастний зір. Здавалось менї, що я любив се зеркало, — доторкнув ся, — було зимне! Ой! спомини! спомини! зеркало повне болю, зеркало палюче, живе, страшне, скілько менї горя нанесло! Щасливі люде, котрих серце, мов се зеркало, де перелїтають і щезають образи; воно забуває все, що в нїм було, що коли лучилось, все, що своїми чуствами і любовію оглядало та подивляло! Страшно терплю!
Оголомшений вийшов я, та без сьвідомости й волї поплїв ся на кладовище. Там віднайшов її могилу, зовсїм просту, марморний хрест з сим написом: „Вона любила, була люблена і вмерла“.
Вона там, там глубоко гниє! Ой недоленько моя! Я похилив голову і хлипав. Там стояв я довго, довго, аж запримітив, що надійшов вечір. Тодї оволодїла мною якась чудна та шалена жадоба, жадоба очайдушного коханка. Я хотїв лишити ся при нїй цїлу ніч, останню ніч, щоби плакати на її могилї. Але мене тут побачуть, вигонять. Щож вдїяти? Треба вхопитись підступу. Я підвів ся, та став блудити по сїй країнї духів. Усе йшов, та йшов. Малесенько тут місця в порівнаню до сього, де живе ся! А таки о скілько більше мертвих, нїж живих. Тре-
