— То й добре, — сказала і вмовкла.
Шіко́ приглядав ся її роботї. Покривлені подаґрою руки, твердші від ножиць рака, випорпували з кошика жовтаві барабольки, обертали їх живо в пальцях і обдирали з них в одній хвилї жовтаву лушпу при помочи старого ножа, що його держала в другій руцї. Чисті, вже обтереблені бараболї вкидала в підручну посудину з водою. Три відважні курочки підходили до її запаски і дзьобнувши лушпу, втїкали чим скорше з добичею.
Шіко́, здаєть ся, був трохи засоромлений, несьміливий, мов перепуджений; видно мав щось на язицї, з чим не легко було виїхати. Врештї здобув ся на відвагу,
— Скажіть менї, мамо Маґлюар… — зачав.
— Що вам треба? — спитала,
— Не хочете таки продати менї свого поля?
— Борони Боже! І гадки не майте: сказала вже, що нї, сказала раз і конець!
— Але знаєте, в мене є рада, добра для вас і для мене…
— Що-ж таке?
— От бачите: ви продасьте менї свій ґрунт і задержите собі його дальше. Не розумієте? Отже послухайте, яка моя рада.
Стара, перервавши роботу, кинула зпід зморщених повік живим поглядом на господаря. А він мовив дальше:
— Скажу вам виразнїйше: дам вам щомісяця 150 франків. Уважайте добре: що місяця привезу вам трийцять пяти-франківок по 100 су́, а таки все остане по старому, все! Живете собі дальше в своїй хатинї, менї від вас нїщо не належить ся, я перестаю напастувати вас, а ви лишень гроші збираєте.
