Минуло три роки. Стара держала ся крепко; здавало ся, що нї одним днем не постаріла ся. Шікота брала розпука. Йому здавало ся, що платить вже пів сотки лїт, що його одурили, визискали, зруйнували до тла. Від часу до часу приїздив відвідати стару, так як звичайно їздить ся в поле, щоби подивити ся, чи дозріло вже збіже, чи можна йти з серпами. Стара приймала його з ворожим усьміхом в вочах, як коли-б тїшила ся псотою, яку вдало ся її встругнути. Шіко́ сїдав на візок і від'їздив, бормотячи під носом:
— Не сковизнеш раз відьмо!
Був зовсїм безрадний. Коли тілько побачив її, мав охоту задавити її на місци; ненавидїв її завзято, скажено, з лютим завзятєм окраденого мужика. Шукав способу, щоби позбути ся її. Одного дня прийшов до неї задоволений, затираючи руки з радости, як тодї, коли перший раз викладав її свою гадку. По кількох байдужних словах сказав:
— Чому се ви нїколи не приходите пообідати до мене, коли буваєте в Еґревіль? Люде про се говорять; плетуть, що між нами вже й приязнь скінчила ся і се менї прикро. В мене за обід не платить ся, знаєте. Що в мене один обід! Заходїть лише, кілько вам вгодно, без нїяких церемонїй. Буде менї приємно, будьте певні.
Стара Маґлюар не дала собі два рази говорити. Зараз третого дня вибрала ся до Еґревіль на торг. Заїхавши до хати Шікота, казала відпровадити конї до стайнї, а сама пішла до кімнати пригадати обіцяний обід. Лице господаря засьвітило незвичайною радостію. Обходив ся з своїм гостем як з дамою, але стара май-
