Убраний був нужденно; на серединї його голови виднїла вже лисина; довгі космики волося перцевої краски спадали на ковнїр його сурдута. Одїнє, трохи за вільне, було мабуть зроблене в тім часї, коли його тїло було повнїйше. Чи мав він камізолю? Думаю, що нї.
Коли я сїв коло нього, він сказав до мене спокійним голосом: „Як ся маєш?“
Я митю обернув ся і глянув остро на нього. Він спитав дальше: „Ти мене мабуть не пізнаєш?“
„Нї“.
„Де Баретто!“
Я остовпів. Се був ґраф Іван де Баретто, мій шкільний товариш…
Я подав йому руку, але був так здивований, що не міг промовити нї словечка.
В кінци я вистогнав: „А як же тобі поводить ся?“
Він відповів з великим спокоєм: „От! яко тако“.
Опісля замовк. Я хотїв бути сердечним і шукав за фразою: „І що порабляєш?“
Байдужно відповів: „Бачиш!“
Я почув, що кров підступила менї до лиця, але говорив дальше:
Він здмухнув легко хмари диму і відказав: „Що днини те саме“.
Відтак ударив десятаком по марморнім столї і кликнув: „Кельнер два пива!“
Далекий голос відповів: „Два пива на четвертий стіл“. Другий, ще більш віддалений голос кликнув сильно: „Добре“. Опісля з'явив ся слуга з білою запаскою і принїс дві склянки пива, при чім, підчас бігу кілька капель упало
на землю.
