Він кохав її з відданостю виратованого, вдячного і до всякої жертви готового зьвіра. Що днини приходив до мене і питав:
„Як її тепер?“
А коли я мусїв говорити, що вона з дня на день робить ся слабша і блїднїє, починав тяжко ридати.
Раз сказала вона до мене:
„Лиш один однїсїнький раз говорила я з тим чоловіком, а менї видить ся, що знаю його від двайцяти лїт.“
Коли де зустріли ся, відповідала на його поклін поважною, чудовою усьмішкою. Я знав, що вона щаслива від такої любови, з тою пересадною поезиєю, тою на все готовою відданостию. А все-ж рішучо відказувала його у себе приняти, не хотїла знати його імени, анї з ним говорити:
„Нї, нї! Се перервалоби сю рідку приязнь. Ми мусимо остати собі чужими.
Що до нього, то був се рід Дон Кішота, бо не старав ся анї трохи до неї зближити. Хотїв аж до кінця додержати сю дивну обіцянку, яку її дав в поїздї.
Часто в нудних годинах недуги підносила ся вона на постели, стягала занавісу на бік, щоби поглянути, чи він стоїть на долинї. А коли побачила його на лавочцї, клала ся знов зі щасливою усьмішкою на устах.
Одного рана коло десятої години умерла. Коли я опускав готель, він вибіг менї на зустріч зі зміненим обличєм. Вже знав все.
„Я хотїв би її в останнє бачити“ прошептав.
Я взяв його за руку і провів у комнату.
