— Вигідно, хлопче.
— Прошу ось ваші клунки і кулї.
І слуга похожий на старого жовнїра війшов до ваґону, двигаючи в руках безлїч клунків. Клунки були позавивані в чорний та жовтий папір і старанно позавязувані. Слуга поскладав їх один поверх другого в сїтцї над головою свого пана. Потім сказав:
— Се вже, прошу пана, все. Пять клунків. Цукорки, лялька, барабан, стрільба і паштет.
— Гарно, хлопче.
— Щаслива дорога!
— Спасибі тобі, Лавре!
Слуга відійшов, причинивши двері, а я поглянув на свого сусїда.
Могло йому бути років трийцять пять, хоч волосє в нього було майже біле; з ордером лєґії, вусач, огрядний, визначав ся непомірною заживностию дїяльних і сильних людий, котрих калїцтво робить немічними.
Обтер чоло, відсапнув і дивлячись пильно на мене, спитав:
— Вам, пане, дим не шкодить?
— Нї, пане.
Я знав се око, сей голос, се лице. Але з відки, з коли? Я без сумнїву стрічав сього чоловіка, балакав з ним, стискав його руку. Було се давно, так давно, що аж пропадало в туманї, де чоловік даром глядає на-помацки споминів і жене за ними мов за щезаючими привидами — даром. Мій сусїд вдивляв ся в мене так само уперто і витревало, як чоловік, що пригадує собі щось, але не ясно.
Ми відвернули очи; нам зробило ся якось нїяково після сеї упертої стрічі поглядів; через кілька хвиль під впливом таємничого і острого
