Іван Франко з близька

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Франко з близька (1937
Петро Франко
Видання: Львів: Повітовий союз кружків «Рідної школи», 1937.
Обкладинка
Бібліотека „Рідної Школи“. Випуск ч. 7.

 
П. ФРАНКО
 
ІВАН ФРАНКО
З БЛИЗЬКА
 
(ПЯТЬ ПОРТРЕТІВ).
 
Ціна 30 сот.
 

ЛЬВІВ

1937


Накладом Повітового Союзу Кружків Р. Ш. у Львові.

 
Передрук з журналу „Рідна Школа“.
 

З друкарні Вид. Спілки „Діло“ Львів, Ринок 10.

 
СПОМИНИ.
 
I.
 

Памятаю Батька, коли ми ще були дуже малі і з Глибокої вул. перепровадилися на давну Крижову 12 тепер (Потоцького). На Глибокій Батько видавав часопис „Громадський Голос“. Ми радо наліплювали марки. Інколи наліплювали по дві марки. Це було дуже неприємно, бо злобна почта звертала часописи і їх треба було ще раз посилати. Вже тоді Батько мав дуже багато книжок тай працював дуже пильно. Ота нечувана працьовитість — це одна з прикмет Батька — які я запамятав від самої ранньої молодости. Зимою ми частенько бавилися перед печею, пекли в млинку від кави марони. Я, або сестра сідали в тата на колінах (ми діти говорили зівсіди до тата на „ти“, а до матері на „ви“) і тато читав нам казки. Тато, читаючи плавно, перекладав з німецької мови казки братів Ґрімів, які оставили на нас незатерті вражіння. По тих казках я боявся сам спати і в ночи йшов або до матері, або до тата. Тато, якщо був у добрім настрою, любив співати і співав інколи мельодії без слів. Дуже часто приходили до нас селяни, які деколи оставали й на ніч. Дуже добре пригадую ще собі Павла Думку. Селяни розказували нам різні пригоди з над границі, а ми читали часописи. Я умів читати, маючи чотири роки, та деклямував Шевченка: „Думи мої“, „Причинна“, „Галаган“. Помєшкання при вул. Крижовій 12 було значно обширніше. Там було чотири покої. Наріжний покій з бальконом це була робітня Батька. Батько любив працювати до пізна в ночи, зате пізно вставав. Батько працював до 1—2 в ночі, а вставав о девятій.

Ми всі чотири малі „башибожуки“ були меткої, гамірної вдачі — і заки ми не поснули, працювати Батькові було важко. Нераз нас успокоював словами: „Ша бухеле!“

До нас дуже часто приходили знайомі. Приходили часто пп. Коцовські, К. Гриневичева, Нємєнтовські, Кобринські. Ми часто уряджували спільні прогульки на Вульку до Зубрицького ліса, на Високий Замок, до Кривчиць, Лисенич, на Чортівську Скалу. Головно ходили на Вульку до чудового ліска, де було так багато пташків і де росли гриби. Батько мав дві спортові пристрасти: любив збирати гриби й ловити риби. До Вулєцького ліса ходили з нами маляр Труш, Драгоманівна тай інші знайомі. Др. Кобринський густо пересипував свої дискусії німецькими рідше латинськими словами, проф. Коцовський спорив дуже темпераментно. Ще й досі пригадую собі дискусію на тему окаючих і акаючих славян. Др. Коцовський чомусь боронив погляду, що Українці первісно були акаючі, перейшли на окання, а акання перейшло на північ.

Ми всі уважно прислухувались до надто довгої дискусії. Більше говорив проф. Коцовський, запалюючись дуже. Коли пішов, Батько казав: „Ось примір дискусії, яка нікого не переконує“.

Батько залюбки одягався у сіру одежу. Майже завжди носив вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики з ґумовими боками. На торжественні приняття одягав чорний „шлюсрок“, рідко фрак. По однім ювілею, оглядаючи фрак, сказав невдоволено: „Можна підносити на руках, але не треба роздирати позиченого фрака“.

В їді був Батько над вираз невибагливий. Мати варила просто, але дуже добре. На снідання Батько пив каву з булкою (часто домашньою), на обід були: росіл, вітамінова зупа з додатком кваску, кропиви, грибів, літом й осінню яринні та овочеві зупи, мясо та лєґуміна. Батько ніколи не курив. У питті був незвичайно повздержливий. Рідко пив чарку вина „Злята Ріца“ або яке інше дальматинське. Від п. Пеленського привіз раз Батько з Комарна пляшку овочевого вина, яблочника, яке Батькови дуже подобалося.

Від коли тямлю, Батько в мові був стриманий і не любив богато говорити, хоча завжди був веселий і привітний. Занятий важкою працею, нам часу уділював мало. Зі мною тільки раз чи два переробив лєкцію з латини.

На вакації ми все кудись їздили: до Завадова (до п. Дергала), до Галобутова (до п. Коренця), до п. Тишівницького, а найкращі вакації переводили в горах, чудових Карпатах. Наперед їздили до Косова (до п. Павликів), але весь час мешкали у Печежаків на Монастирськім, потім до Криворівні (до о. Волянського, Якібюка, Мітчука), дальше в Буркут (який вели тоді пп. Лакусти). Батько залюбки збирав по горах гриби, афини, ґоґодзи, суниці, драпаки, (ожини).

Ми скоро навчилися від Батька відріжняти гриби щирі (правдиві), голубінки (сиві, рожеві, червоні), пістряки, баранячі вуха, сироїжки, гіркані, іваники, лисички, хрупілі (коровяки), коралі, березняки, козарі підпеньки, мухомори, рижки добрі та неїдомі (тих останніх особливо багато було в Криворівні).

Батько любувався й комашками, збираючи їх у пляшечки та заливаючи їх спіртом. Дві такі пляшечки я передав до музею І. Франка в Н. Т. Шевченка. Гуцули в Криворівні (в першу чергу п. Якібюк) звернули були увагу Батькові на „волос“, звірятко зовсім подібне до грубого волоса, грубости на 1—1.1 мм., довготи 15 цм. до 18 цм., якого багато по річках та джерельцях. Твердили, що коли випити такий волос то повстає „воло“ (ґуша). Тато назбирав тих волосів у бутилочку і завіз їх проф. Верхратському. Але проф. Верхратський не хотів вірити, щоби це мали бути живі звірятка.

В Криворівні Батько поміг Митчукам купити „ґруник“ з ліском і зате ми мали мешкати в них усі вакації. Ми й мешкали в них до самої війни. В Криворівні Батько зібрав доволі етноґрафічного матеріялу, записуючи пильно приповідки, оповідання (особливо про Довбуша) та пісні.

Це збирання етноґрафічного матеріялу мало свій вплив і на найстаршого сина Андрія і на мене. І Андрій і я збирали теж пильно. Я особливо зібрав багато приповідок та коломийок у Нагуєвичах, а цілу збірку передав за радою Батька проф. Гнатюкови до видання у Записках Т. Шевченка. На жаль видання не дійшло до завершення. Проф. Гнатюк кілька разів обіцяв повернути мені матеріял, але з ріжних причин цього не зробив і матеріял остав у його дружини.

Батько ходив радо на далекі прогульки[1]. З Криворівні ходив: на Церкви, де находиться підземна печера, у якій і літом є лід, на Кичери довкруги Криворівні. На одній з них є камінь видовбаний в середині, де Довбуш свого часу замурував був 2—3 бербениці сороківців. Хтось щасливий постукав барткою у камінь і сказав: „О коби був у нім скарб Довбуша“. Тонка стінка каменя проломилася і знахідчик дістав цілу купу срібних сороківців. Той камінь ще 1912. р. показував мені Якібюк, який вмів оповідати чимало історій про Довбуша та опришків.

Батько раз чи два рази був на Писанім Камені враз із пп. Арсеничами з села Ясенева Горішнього нище Криворівні над Черемошем.

На Писанім Камені мабуть ще й досі виписане: „І. Франко“. Там находиться і підпис Ю. Федьковича. Але найкращі вакації проводив Батько в Буркуті. Там ми ходили на Лукавицю, Ватанарку, Синє Плесо, потік Добрин, Чівчин. В лісах було багато грибів, в потоках було багато пстругів, слижів та бабок. Слижів і бабки Батько навчив нас ловити видельцем, бродячи в мілкій воді понище колін та зрушуючи камінь палицею. Головаста бабка або слиж утікає і затримується коло каменя, тоді її настромлюється на „ости“ або на виделець. Батько не любив ловити вудкою, зате любувався у сітках: завжди возив з собою вятірі, сачки та сіти. В Колодниці коло Стрия Батько ловив багато кленів та щупаків, в Голобутові пискорів, окунів, плотиць та раків, в Яйківцях попадали й мнюхи. Щупаки ловив Батько сіткою, а то й на козулю (подвійний гачок у виді якора) на живця. Гуцули кілька разів приносили Батькові головатиці. Одну дуже гарну головатицю прислав був Батькови до Львова Митчук із Криворівні. В Буркуті Батько щодня ходив до джерела по воду.

Всетаки й на вакаціях Батько працював дуже багато. Здавалося, що провідною гадкою Батька ціле життя було: „Праця, праця і ще раз праця“. Найвищі похвали праці находимо в кількох віршах, прим. у вірші „Земле“ з 1880 р.:

Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривді влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!

В сонеті з тогож року:

„Лиш праця ржу зотре, що грудь зїдає.

.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .

Лиш в праці мужа виробляєсь сили,
Лиш праця світ таким як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить“.

У вірші „Пісня і праця“:

„Пісня і праця — великі дві силі!
Їм я до скону бажаю служить.“

Коли Батько заглибився у працю, не чув нічого більше, що коло нього діялося. Батько працював невтомно за одним присідом 5—6 годин. Короткий перерив на обід і Батько працював до вечері, а по вечері до пізної ночі. Батько інколи ходив з нами до театру. Першою виставою, на якій Батько був з нами, було „Зачароване коло“, потім „Ясь і Малґося“ у міськім театрі. Я мав тоді пять літ і не ходив ще до школи.
 
Франко Петро. Іван Франко з близька (пять портретів) (Львів, 1937).djvu
 
Останньою виставою був „Пер Ґінт“, коли Батько був уже хорий. Батько не висидів до кінця. Спів Ази так зворушив Батька, що прийшлось відвезти Батька до дому.
 
II.
 

Батько не був ворогом руханки. Всі четверо дітей виховав на руховиків та спортсменів. Два сини стали вчителями фізичного виховання. Всі були завзятими мандрівниками, риболовами та грибарями. Сам до пізної старости вправляв тягарцями, зате не любив переборщувати та нерадо дивився, коли діти надто багато часу посвячували руханці. Не був спортсменом у нинішньому значінні того слова. Особливо не любив руханки. Коли я просив батька написати якийсь руханковий вірш, батько написав, але проти руханки. Зате не відмовив др-ові Трильовському і написав „Січовий марш“. З практичних спортів Батько незвичайно любив мандрівництво й замолоду пішки зійшов велику частину Галичини. Батько взагалі любив дуже ходити та подорожувати. Їздив до Києва, Одесси, на Рівієру і т. д. Батько не тільки сам ходив, але й заохочував інших. Без сумніву можна Батька уважати основником української туристики. Довгий час мріяв про купно колеса (ровера), дальше зовсім не любив мисливства полювання та зате пристрасно любив риболовство. Перші самостійні рибацькі кроки під проводом Батька, поробили ми в Голобутові коло Завадова, де мешкали в панства Коренців. Батько поробив нам невеличкі вудки з нитки, почіпивши на них гачки зі шпильок. Такими примітивними вудками ми одного дня наловили „масу“ риб: нересниць, слижів, бабок, плотичок, ковблів, клеників. Я першого дня мав нечуване щастя. У перше в життю витягнув великого на пядь окуня. Він ставив завзятий опір і коли я узяв його в руку, поколов своїми шпичками (мабуть несвідомо). Жандарм — коли побачив наші вудки — усміхнувся приязно і побажав щастя. Значно більше ніж вудку, якої майже не вживав, любив Батько сак та вятір.

Ще й тому любив грибарство та риболовство, що окрім вдовілля на лоні природи приносили ще й деяку користь (очевидно теоретичну). Усетаки не дармувалося на феріях а лучилося приємне з хосенним. І сам майстерно виплітав усякі сітки тай дітей навчив того мистецтва.

Ми залюбки ходили купатися до Колодниці під Стриєм. До річки було доволі далеко і в спеку йти було важко. Зате Колодниця була справжнім ельдорадом. Там у прибережних лозах під корінням гніздилися товсті клені. Колодниця замітна тим, що плеса чергуються з бродами. Плеса бувають інколи доволі глибокі (навіть понад два метри), але при березі було звичайно по груди. Там ми купалися цілими днями, вигріваючися на переміну на сонці. В Завадові над Колодницею жили ми в п. Дергала, дуже свідомого селянина, з якого сином ми товаришували. Той син приїздив інколи до нас до Львова. Перший раз пригадую собі ту Колодницю, коли Батько вчив нас плавати. Старші брати навчилися легко і скоро і виробилися на добрих пливаків. Я їм завидував, коли вони перепливали навіть через великі плеса. Я боявся води, маючи в тямці пригоду в Нагуєвичах.

Коли я мав 5 чи б літ, мав я ось яку пригоду в Нагуєвичах:

Перед нашою хатою плила в літі невеличка річка „жабам по коліна“, але по дощах була це поважна річка, глибока на які два метри. Не встигли скінчитися дощі, як ми з сестрою Ганною вийшли подивитися на річку. Вода сягала по кладку. Я сів над берегом, сестра рівнож і бовтали ногами по воді. Вода була мутна. Але берег був глинистий. Не вспів я крикнути, як сестра впала в воду. Я голосно крикнув, але Ганна зникнула під водою. Зараз із хати вибіг Батько і миттю як був одягнений не надумуючись ані хвилини скочив у воду. Тільки з трудом виловив Ганну і виніс її на беріг. У ту хвилину я рівнож упав у воду. Зовсім спокійно — уважаючи це мабуть за якийсь спорт — пішов я на дно і відбився, виринув, крикнув і знов сховався у воді. Батько витягнув і мене. У першу хвилю я не відчував страху. Нас негайно передягли й положили до ліжка. Батько нарікав, що при скаканню у воду не мав часу скинути блюзи та камізольки, в якій на ланцюжку носив срібний годинник. Годинник промок, але почищений ходив дальше. Геть геть пізніше Батько помінявся з ним за інший у Дрогобичі з нагоди одної судової розправи, мабуть з адвокатом др. Кобрином.

Коли я був старший і ми були в Довгім Полі, де жили в о. Попеля, Батько знов проявив незвичайну відвагу спасаючи старшого брата Андрія.

Справа з уратованням брата Андрія представлялася ось як: В Довго-полі пливе річка Білий Черемош, яка величиною в Довгополі дорівнує Чорному Черемошеві в Жабю.

На обох Черемошах іде сплав дерева. Два рази, в посуху раз на тиждень отвирають гати в Байтаґулі, на Шибенім, і при тім позєм води підноситься на пів до 1 м. Ми всі раз бавилися на кльоцах і на дарабах, які стояли на воді. Вода була дуже прозора і ясна. Повінь ще не йшла. Повінь надходила завжди досить скоро і не завжди в ту саму пору. Коли брат стояв на одній дарабі, привязаній до берега і завзято гріб кермою, щоби якнайдальше відігнати її на середину ріки поборюючи струю, підійшла повінь. Покотилася жовта мутна струя. Брат задивився не воду і в тій хвилі елястична керма штовхнула його в груди і він мов грушка полетів у воду. Ми задеревіли, але Батько миттю кинувся за братом і спас його в останню хвилину…

В один гарний вакаційний день, коли ми розкошували над Колодницею, Батько сказав нам:

— Не йдіть хлопці до води, я попробую під отсим кущиком зловити кленя.

І дійсно Батько приставив трикутний сачок, легко торкнув „бовтом“ і підняв сачок. У ньому тріпалася ліниво велика риба: сріблисто білий клен. Ми з тріюмфом понесли чудову рибу до Мами, що сиділа на березі та читала книжку.

Батько сказав:

— Може тут буде ще один?

За хвилину ще дві риби кидалося на березі! Батько заставив сачок ще пять чи шість разів і спіймав десять більших і менших кленів. Один з них був дійсно величезний. Здавалося, що під корчем нема вже нічого! Але то тільки так нам здавалося…

За яку годину надійшли справжні рибаки мабуть з двора. Вони систематично виловлювали всю рибу незвичайно густими волоками та сітками. Надто малий дрібязок кидали знов до води, середні кидали хлопцям, які бігли берегом, а великі кидали в свої шкіряні торби. Один з рибаків підійшов до „нашого“ корча голіруч. Ми тільки дивилися та підсміхалися. Адже корч був основно виловлений. Рибак притолочив корч ногами і руками попід ним почав витягати клені. На наше здивування він витягнув ще чи не двадцять кленів! По тім наїзді „орди“ ми вже не могли довгий час спіймати ані одної риби.

В охабах Батько ловив пискорі та мнюхи. Першого мнюха пригадую собі з Яйковець, де ми мешкали в о. Бурачка, про якого Батько висловлювався завжди з якнайбільшою пошаною та симпатією. Доволі богато пискорів та карасів ловив Батько в Підгірках на Чернечім Болоті, в Бузі та Чортківщині, де ми в перве познакомилися з водними ліліями, яких „горіхи“ пекли на кухні. Горіхи не дуже смачні, бо дрібку чути болотом, але населення їсть дуже радо. Їх збирання доволі важке, бо треба їх витягати довжезними жердками, в які на кінці понабивані цьвяхи. Горіхи ростуть на дні деколи глибоких „охабів“, плес по старім руслі ріки. Таких плес особливо богато в річищу Дністра, Стрия та інших низинних річок.
III.

Пристрасть до риболовства та грибарства була завжди в родині Франків. Брати Батька Захарій, що живе в Нагуєвичах і пок. Онуфрій, який жив у Підгірках коло Калуша теж мали ті самі замилування. Онуфрій окрім того був ще й добрим мисливим.

Та пристрасть до риболовства остала до кінця і була причиною одної траґедії. А іменно, коли Батько вже був хворий, забажав іще раз поїхати на рибу до Завадова. Я поїхав з Батьком. Із нами поїхав теж проф. Грушевський, який говорив мало. Найчастіше вживаючи здогадних речень „Так, гм“, якими по мистецьки висловлював цілу ґаму почувань, решту даючи догадуватися співрозмовникови. На стації в Стрию нас ждав п. Дергало з сином. Мабуть ще того самого дня ми пішли на рибу. День випав холодний і проф. Грушевський сумнівався, чи ми загріємо собою воду в річці. Батько не йшов до води. Я тільки попробував рукою. Пішов п. Дергало й ще якийсь принагідний рибак із страшним „брухом“. Риб богато не зловили. Добичею поділилися, але як ми потім довідалися, п. Дергало міцно перестудився і скоро помер. Слід додати, що п. Дергалові в життю взагалі не везло, бо 10 дітей йому померло в молодім віці. Батька так важко преняла смерть п. Дергала, що не міг поїхати на похорон, ізза чого, як ми чули, кривдувала сімя бл. п. Дергала.
 
Франко Петро. Іван Франко з близька (пять портретів) (Львів, 1937).djvu
 
Особливо богато раків наловив Батько в Синевідську на вудку. До короткого вудища на ненадто довгім шнурку привязувано тельбухи чи кусень печінки і опускано на дно невеличкого потічка. Що якийсь час підношено вудку обережно вгору і підставлювано сітку наче на мотилі. Якщо до мяса приссався рак, то при виді сонця він відпадав і попадав у сачок. Раки мандрували в кошик, а потім в окріп.

В Довгополі портретував Батька маляр Труш побіч церкви. Портрет перемальовував два рази. Тоді в Довгополі жила на одних вакаціях в домі о. Попеля і наша боєвичка Леся Українка, незвичайно енерґійна та стихійна, помимо своєї жахливої недуги.

Другий великий портрет Батька виконав маляр Панкевич при вул. Понінського. Там зображений Батько як сидить за столом і пише. З вини Державного Видавництва в Харкові той портрет пропав.

Батько був майже завжди опанований і спокійний, отож у дома „непорозуміння“ із Батьком були хиба виїмково. Ми особливо подивляли зрезиґнований спокій Батька, коли помер брат Андрій.

Батько не пестив нас ніколи, зате частенько давав 10–20 сот. зі словами: „На, пропий на яблука“. Поза тим дбав про нас мало, оставляючи все проче Матері.

Вже від своєї другої чи третої ґімназіяльної я помагав Батькови робити коректу. Тих корект Батько мав так богато, що занедбував при них свою живу працю. Коли ми мешкали при вул. Крижовій, Батько перетомлений, захворів дуже важко на очі і чи не два тижні мусів жити в зовсім темній кімнаті. Диктував тоді Матері „Що таке поступ“. Лічив Батька д-р Балабан, мабуть безкористовно.

Він лікував і нас, коли ми з одних вакацій привезли єгипетське запалення очей. Братови Андрієви робив навіть операцію ока. Батько завжди говорив про д-ра Балабана з великою симпатією. До кінця життя Батько заховав добрий зір та не вживав окулярів.

Завдяки невсипущій праці Батько відложив дещо грошей і разом із Матірю почав будувати коло парку при вул. Понінського хату. Ми завжди ходили на будову, копали рови під фундаменти, вирівнували та дуже тішилися, що наша хата „росте“. На закладинах угольного каменя був і проф. Грушевський, який одночасно будував побіч величаву віллю. Мені завжди чомусь нагадувалися незабутні Ґете і Шіллєр. Довкруги хати росло кілька овочевих дерев. Батько пішов з нами до городника при вул. Крижовій і ми з тріюмфом принесли чи не десять щеп яблок, сливок, один горіх та кількадесять корчиків аґресту, чорних, білих та червоних порічок, малин і т. д. Чорні порічки були для Матері, яка незвичайно любила цю „чорну смородину“, конфітуру з овочів і давала її листя до чаю.

Щоби поставити хату, Батько вложив, здається, 5000, Мати стількиж, на решту Батько затягнув позичку в банку. Підчас війни позичка здевалювалася і її сплачено зовсім легко. Ніхто з посторонних Батькови в поставленню хати не помагав. Вже підчас недуги комітет зібрав на Батька значну суму грошей. Частина збірки мала йти на будову памятника. Але крім гробівця ще й досі памятника не поставлено. Комітет з тих грошей, як говорив мені бл. п. Карло Бандрівський, не вирахувався.

В новій хаті Батько заняв гарний великий покій, т. зв. сальон, де був Батька робочий ґабінет. Він зимою рідко коли отоплювався і ми називали його „Сибіром“. На зиму Батько переносився із братом до північного середного покою, який був найтепліший. Я з братом Тарасом залюбки мешкав на поверсі, де були два прегарні покої. В однім з них урядив собі малу хемічну лябораторію, де робив нескладні досвіди. Перед війною я досліджував кислотність наших деяких рослин і на жаль тої праці не покінчив і до сьогодні. Хемією Батько не цікавився і з моїх досвідів легенько кепкував.

— От винайди, щоби камінь, або повітря можна було їсти — сказав раз.

Тепер та мрія недалека від сповнення, бо в цілім світі йдуть невпинні праці над переміною безводника вуглевої кислоти з повітря в цукор й муку при помочі каталізаторів.

Раз тільки моя хемія заімпонувала Батькові. Якось святом у люту зиму пізно вечером Мати завважила, що в хаті нема черкалець (сірників).

Батько сказав жартом: — Ну, тепер Петро дасть хемічний вогонь! — Я пішов до своєї робітні, змішав спорошкований цукор із хльораном потасу, капнув сірчаної кислоти і від того вогню засвітив свічку.

Сплачуючи довг за хату, ми жили незвичайно скромно: ніде не бували і до нас з „товариства“ рідко хто приходив. Зате доволі багато знайомих приїздило зза кордону. Пригадую собі добре незвичайно симпатичних Чикаленків. Особливо подобалася усім панна Чикаленко, яка мала нечувано попеляте волосся.

У нас майже завжди хтось мешкав. Ще при Крижовій мешкав син Карпенка Карого, студент політехніки.

Пан Тобілевич, завзятий спортсмен, залюбки вправляв тягарцями, тягарем, шаблями і т. п. Він навчив мене грати в шахи і чи не першого дня дістав мата! При Понінського мешкав у нас п. Скоропис Йолтуховський, повний джентельмен, що одержував таємні грубі листи. Частенько приїздили до Батька революціонери з Росії. Мешкав кілька тижнів Шевченко без правої руки (відорвало в млині), який ходив у кавказькій бурці. А то приїхав син тітки (по матері), молодий революціонер п. Т. В останні жидівські погроми він із револьвером у руці боронив жидів, „жарив“ із револьвера „істинно-руских“ погромників, а коли вистріляв усі набої, кинувся тікати. Перескочив через кілько парканів, упав на руського старшину, який сидів на лавочці із дівчиною, старшина гукнув щось із „іспуга“ „Ето что такоє?“ і п. Т. перескочив через паркан та помчав дальше. За ним стріляли і ранили в плече. Приїхав до Батька лікувати рану. В який спосіб перейшов границю, я не знаю. Батько ходив із ним до професора хірурґа, мабуть до проф. Ґ. Ми йому неймовірно завидували, поглядаючи на страшну рану на лівій руці, густо заляпісовану, але не покриту бандажем. П. Т. дивувався чого це в Австрії не бандажують ран, тільки оставляють відкритими. До Батька частенько приходила молодь та вела жваві, інколи палкі розмови. Не обходилося і без докорів за малу працю над власним виробленням. Особливо випив раз п. Євшан, коли прийшов із двома товаришами.

Частенько заходив до Батька п. Карло Бандрівський — найсердечніший приятель Батька, ще з шкільних часів. Це була незвичайно поважна людина, завжди привітна та строго здержлива. Ходив із палицею, яка мала на головці елєктричну ліхтарку. Коли палицю було нахилити, кислота виливалася, обливала батерію і лямпочка світилася.

Іван Якович Франко.jpg
 
Інколи приїздили заграничні гості: німці, чехи, естонці, білоруси, жиди, а навіть мадяри та руські. Один руський журналіст добре погостивши написав до ґазети інтервю і добре в нім пробрехався. Батько щиро сміявся, читаючи нам усі ті видумки. Очевидно журналіст не признався, що він журналіст. Між прочим написав, що між книжками Батька добре таки хазяйнують миші. Де в нас на Крижовій (і то на першім поверсі) мишей не було зовсім!

Батько з конечности був маломовний, завжди занятий своєю працею та своїми гадками. Ми будучи в ґімназії і на вищих школах помагали як могли, особливо найстарший брат, що працював з Батьком дуже богато. По смерти брата Батько мав принагідних секретарів, відданих Батькови з повною посвятою.

У Батька була велика бібліотека до шести тисяч томів, яку Батько незвичайно любив та безупинно побільшував. Згідно з волею Батька, я передав її Товариству ім. Шевченка, де вона зберігається як найкраще, але чи не найкраще призначення книжки тоді, коли її читають?

Оте замилування до книжок передалося і мені. Одночасно з книжками передалося і замилування до чужих мов. Ми зарані читали по руськи, перші були народні казки, другі билини, які оставили на нас незатерте вражіння. Я намовляв Батька зробити з них, „Слово о полку Ігоря“ і інших пісень українську епопею. Рівнож по руськи прочитав Калевалу, а по сербськи „Србске народне пєсме“ про Обреновичів, короля Лазаря та Марка.

 
Франко Петро. Іван Франко з близька (пять портретів) (Львів, 1937).djvu
 
Іван Франко в крузі сімї:
побіч Ольга дружина, в другім ряді з ліва на право Петро, Андрій, Ганна і Тарас.
 

Польські книжки читав я чи не з третьої нормальної, німецькі завдяки професорові Боберському з другої ґімназійної, француського вчив мене дир. Харкевич, для якого Батько не мав досить слів похвали. Анґлійського я навчився при грі в теніс. Батько свобідно читав тими всіми мовами. Окрім того знав по еспанськи, італійськи (подорожував по Італії кілька разів), чеськи, болгарськи, білоруськи, жидівськи й єврейськи. По литовськи розумів сяко тако, бо коли раз до нас зайшов один молодий литовець і говорив з Батьком, ми не розуміли ані словечка, але Батько переказав нам його слова. Особливо живі відносини були в Батька до німців, Батько до кінця був кореспондентом віденського „Ді Цайт“ і коли я у Відні підчас війни заходив до редакції, там ще добре пригадували собі ймення Батька.

З анґлійців пригадую собі двох чи трох журналістів, які заходили кілька разів.

Етноґрафічну екскурсію в гори зробив Батько з п. Хведором Вовком і мабуть і п. Гнатюком. По повороті тішилися обильною добичею. Тримаючи в руках старовинне кресало і губку п. Вовк сказав весело: „Ну, а за ото побємося!“ Це дійсно був єдиний примірник. Але скоро погодилися, бо Батько в заміну згодився на гарний ґердан „драбинку“. Жінка, яка на ярмарку згодилася відпродати той ґердан зі своєї шиї, як казав Батько, гірко заплакала і заголосила: „І як я тепер гола піду до хати“.
 
Франко Петро. Іван Франко з близька (пять портретів) (Львів, 1937).djvu
 
З нагоди ювілеїв Батько одержував різні дарунки від української громади. Особливе вражіння зробив велитенський ріг, в якому переховувалися візитівки відвідувачів, а особливо корисним показався лавровий вінець, бо в будні його листки йшли до борщу. Зміняли тільки при тому назву з „лаврових“ на „бібкові“ як тоді говорили в Народній Торговлі. Добре то сказав Шекспір: „фром меджесті ту джесті із уан степ“ (від величного до смішного всього один крок).

Дуже гарні спомини виніс Батько про д-ра Овчарського. Коли Батько чуючися зле, хотів покинути лічницю, д-р Овчарський сказав успокоюючи: „Та не йдіть, у мене ще ніхто не помер“. На те мав Батько відповісти: „У вас, значить, жили би люди вічно!“.

Батько мав багато приятелів поміж священиками. Батько їздив до своїх товаришів священиків о. Кузіва, о. Нижанківського. До Батька приходив і з ним цілувався о. Застирець. Батько з глибокою пошаною говорив про митр. Шептицького. Про якусь ненависть до віри та священиків зі сторони Батька не було мови. Батько добре знав біблію, багато писав на біблійні теми. Отож коли світлі священики були приятелями Батька, то були й такі одиниці, що йшли на село зовсім не ради ідеалів. Чиж не диво, що селяни й селянський поет пекучо відчували оту, скажім лагідно, невідповідну поведінку людей, які чейже мали сповнити високу місію?

В особистих розмовах із нами Батько був доволі здержливий. Про жінки не говорив нічого, або дуже мало. Знаю, що симпатизував з п. Коцовською, Кобринською, Уляною Кравченко, Гриневичевою, Олеськовою, Зиґмунтовською і т. п. Кілька разів особливо тепло говорив про п. Асю Шеховичівну. Але коли я хотів поговорити з нею на ту тему, не одержав заповідженої авдієнції.

Батько працюючи над своїми творами відчитував нам їх інколи. Читав цілого „Мойсея“. Ми рідко коли втручували своє слово. Коли я нагадував Батькови, щоби докінчив свої твори „Основи суспільности“ та „Борислав сміється“, Батько сказав: „Докінчи сам“ і розказав мені дещо. Я докінчив „Борислав сміється“ і то в виді змісту, бо п. Федорців дуже квапив — він був редактором творів Батька. Цю повість я потім переробив на драму. Другої повісти „Основи суспільности“ не зміг я докінчити, бо треба було до неї зібрати більше матеріялу.

Недуга почалася у Батька зі страшних болів голови та рук. Лікував Батька др. Кос. В Ліпіку, куди Батько поїхав, захворів іще гірше і по Батька їздив Брат Тарас. Якийсь час лікувався у Львові в одній санаторії, а тоді жив дома. Увесь час був дуже неспокійний, ходив і їздив дуже багато. Але не покидав праці. Руки були спараліжовані, але це не був поступовий параліж. Обяви недуги були подібні радше до схізофренії. Параліж лівої руки уступив значно й Батько писав лівою рукою. Говорив др. Кобринський, що в Відні параліж можна би було вилікувати хірурґічно. Др. Невестюк із Жабя говорив, що це був не поступовий, а відступовий параліж. Злі духи використали як могли недугу Батька, щоби наторочити всяких несотворених наклепів. Коли 1916 р. в травні я приїхав на двотижневу відпустку до Львова, я помітив, що з Батьком зле. Др. Кобринський не робив ніяких надій. Записав рецепту, де коло ліків діґіталіс та стрихнін було по три оклики. Коли я приніс Батькові то лікарство, Батько сказав: „Що, др. Кобринський хоче мене отруїти?“

Я викинув ліки. Моя відпустка кінчилася. З Батьком було дуже зле. Я пішов до команданта станиці УСС до др. Волошина з просьбою о продовження відпустки. Але др. Волошин відмовив: „Їдьте на фронт, пане товаришу, як Батько помре, то вас повідомимо“. Над Стрипою я дістав за кілька днів повідомлення. Отаман Варивода показав мені депешу і я поїхав на похорон.

При списуванні отих споминів допоміг мені й брат Тарас, тепер ґімн. професор у Ряшеві.


27. V. 1937.

——————

  1. Іван Франко — великий український мандрівник. В 1884 році був Іван Франко учасником великої студентської прогульки вздовж Карпат (Галичиною і Підкарпаттям) від Дрогобича й Урича по Ворохту. Прегарний опис тієї прогульки помістив Іван Франко в „Ділі“ з 1884 р. (чч. 85—88). З нагоди прогульки вийшла також окрема книжечка Івана Франка „В дорогу!“ з прегарним віршованим описом Карпат. На вступі цієї книжечки є вірш „В дорогу!“, що починається словами:

    „Сонце по небі колує,
    Знають і хмари свій шлях,
    Вітер невпинно мандрує
    По України степах“.

    До цього вірша скомпонував Ярославенко музику і він став улюбленим гимном наших українських галицьких пластунів. Таким чином Іван Франко є прототипом сучасного українського мандрівництва і найближчий серцю української молоді як творець невміручого пластового гимну.

    Редакція.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1941 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.