Ідоли падуть/1/VII
| ◀ VI. Свідок злочину | Ідоли падуть Том перший VII. За ласку царівни |
VIII. Битва ▶ |
|
Легенький східній вітрець ніс на свому мягенькому крилі хвилю пахощів. Вони плили наче із кадильниць, які стоять по боках престолу імператора і нагадують усім, що вони не у звичайній хаті, а у святині, у церкві, де пробуває єдиний заступник Христа на землі — цар ромеїв…
Вони плили з Кольхіди, знад глибокого Ріону, з роскішних садів Лязіки, із цвітників Сезаму і Синопу, з фіґових гаїв Нікеї, знад озер Бітинії та з її буйних лісів. Короткі, низькі хвилі Лукоморя тихо плескали об скелисті береги Гелєспонту, пливучи за струєю на захід, туди, де у кривавій заграві за скалами Сесту рожеве світло обливало пустий скелистий беріг Херсонесу, який відбивався під буйною рістнею вкритого азійського узберіжжя. Все було тихе, спокійне, наче півсонне, скала й вода дихали рослинними пахощами.
Біля устя почався рух. Довгим рядом стояли тут чималі темні човни з носами вирізаними у страховинні пащі казкових звірів. По боках видніли два ряди круглих щитів, зпоміж яких виставали довгі важкі весла. Посередині підіймалася невисока щогла зі звиненим вітрилом. З лавок, яких у човнах було поверх трицять, підіймалися високі стрункі постаті мужів. Мало не у всіх були на головах кінчасті шоломи, у декого навіть із крилами, але без наличників. Так як льодові гори окружають самітний фйорд, так обсіли варяги беріг та чорні човни. Тіні ночі, які звільна опускалися на них, ставали для них якби дібраним тлом. Мовчали варяги, доки не докинено знову дров на вигорілі ватри, а у роги не поплив темний, важкий мед. Аж тоді стали падати слова — короткі, скрепітливі, незрозумілі для залюблених у повних, гармонійних звуках єллинів. На кінці довгого ряду човнів, там, де під високою скалою стояло пять високих, але плитко будованих візантійських нав, чути було оклики веселої, розбавленої, виспаної та ситої гридні. Славянський говір лунав відсіля, а час-до-часу проривалися і грецькі оклики.
На чердаці найбільшої нави на вузькій лавці сиділо трьох мужів: полковник варягів Ляйфр Ульфрґоґе, старий Скіллос та простим гриднем одітий Володимир. Перед ними стояв середнього росту худий чорнявий грек у заялозеній туніці та короткій нагортці, — видко якась незначна особа. Одначе Скіллос говорив із ним свобідно і не згорда, не додаючи собі поваги; видко знав його добре уже здавна.
— І не гадав я тебе тут стрінути, Анастазе! — говорив патрицій. — Я здогадувався, що тебе або відіслали домів на таврійський Херсон[1] або… Відомо-ж покійна цариця Теофано вміла таке зробити з неодним…
Анастаз перехрестився.
— Всевишній спас мене й мою сестру від нещастя! — відповів — і ми осіли тут недалеко. Я ловлю рибу, торгую, чим попаде, між Сестом і Абідом — та якось живемо.
— Бачу, Анастазе — сказав Скіллос буцімто байдуже — що ти не тільки ловиш рибу, але і вістки… Багато дечого знаєш.
Анастаз усміхнувся:
— Світліший патриціє! Рибу ловлять не тільки у Лукоморі та Понті, але й на Руси, а навіть у Архіпеляґу. Коли хто постить, то чиж не вільно йому знати, де купують мясо ті, що не постять?
— За мудрі твої слова, Анастазе! Якщо хочеш бути рибалкою, то не спори з достойниками, а як ні, то скинь зі себе заялозену туніку і кажи отверто, що гадаєш.
Анастаз похилився до колін старого.
— Я поправді тільки рибалка, але бажаю послужити справі правовірних імператорів. Прецінь до Варди Фоки мені ще ближче, ніж до вас. Я міг би йому вказати дорогу до вас, і вказати вам дорогу до нього, не за гріш, ні за уряд, а з любови для божеського македонського роду.
Рибалка поцілував кінці пальців князя і діткнув ними землі. З недовірям приглядався йому Скіллос, а Володимир зрозумів нагло, що цей чоловік бажає в першій мірі зблизитися з ним.
Тимчасом Ляйфр живо розпитував грека про фльоту Варди Фоки, внука Никифора, що свого часу був втягнув Святослава у нещасний болгарський похід.
— Ми не побємо бунтівників і не переможемо їх, доки не відженемо їх від моря — пояснював Скіллосові. — Вони мають звязок з морськими розбишаками Килікії та Архіпеляґу, кораблі привозять їм добровольців звідусіль.
— Відкіля ти знаєш те все? — легковажно питав Скіллос — Невже Варда Фока висповідався перед тобою?
Рибалка гнівно стягнув брови і зробив рух, наче б бажав відійти. Один погляд Володимира спинив його і він зі зневажливим усміхом на лиці покірно поклонився до ніг патриція.
— Мені, як простолюдинові, — відповів — нераз доводилось бути в таборі Фоки. А що я був свого часу перекладачем і розумію ріжні мови, то й підхопив багато дечого. Там теж мене розпитували про імператорське військо, та при цьому дізнався дещо такого, чого не знав.
З похиленою головою стояв Анастаз непорушно, бо знав, що один рух чи погляд його самого, або Володимира може зрадити прехитрому патрицієві його наміри. Аж ось заговорив Володимир.
— Отже їдь „достойний”, у Царгород і звісти боголюбивих імператорів, що завтра вполудне не буде фльоти Варди Фоки на водах Гелєспонту. До тижня збереться й сухопутнє військо на Арктонезі, де можна буде його доповнити і відновити. Після битви приїду і я у Царгород, а тоді побалакаємо якслід про все інше.
Скіллос покликав слуг, а ті спровадили старого по драбинці у човен, який мав відвезти його на другий корабель. За ним пішов і Ляйфр видати потрібні розпорядки щодо походу. Володимир і Анастаз залишилися самі.
Запала ніч. Місяця ще не було, а що під вечір наплило дещо мряки знад Понту, то й зірок не знати було на темному небозводі.
У таборі було тихо. Видко накази Ляйфра не вивели з рівноваги навиклих до боротьби варягів.
— Поклін тобі, великий князю усієї Руси! — перебив Анастаз задуму князя.
Цей живо підніс голову і зустрів лискучий, палкий погляд грека.
— Ти знаєш мене! — спитав — звідкіля?
— Я корсунянин, милостивий князю, а ти нераз бував у Корсуні…
— То правда, але вже чимало років тому.
— Хто раз тебе побачить, милостивий, пізнає тебе завсіди і всюди. Людей зроджених для влади можна пізнати від першого погляду і забути їх не можна.
— Ти до мене прийшов, правда?
— До тебе, володарю! Яке мені діло до інших! Імператорам я вже відслужив своє… і вони заплатили мені по заслузі за мою службу.
— Гіркота говорить з тебе, Анастазе! Невжеж вони скривдили тебе?
— Ні, вони були тільки рукою божої справедливости, але я тільки людина, і сам мушу постояти за себе та своє.
— Говори сміло!
Чути було, як двацять човнів відчалило від берега і поплило у сторону Сесту. Голосний оклик залишених варягів прощав подорожників. По драбині, куди зліз раніше Скіллос, виліз на палубу озброєний муж і рівним, пружистим кроком наближався до Володимира. Анастаз відвернувся з острахом.
— Не бійся! — успокоїв його князь. — Це Роман Олешич, мій прибічник.
— Христіянин?
— Так!
— Не вір, князю, новим христіянам! Вони забули за давню поганську вірність та погорду смерти, а не втягли ще в душу розуміння високого прикладу Спасителя, Його правди та благородности.
— Не бійся, Анастазе! — повторив князь. — Я не дитина і знаю людей, яким довіряю. Ручу тобі, що більше у цього молодця Христової правди, ніж у твоїх словах!
Роман прийшов близько і станув побіч, біля грека, який почав оповідати:
— Ти чував, милостивий князю, про царицю Теофано, жінку імператора Романа? О так, певно! Хто ж не знав її? Її краса була як той адський вогонь, що прожирає душу грішника. Двацятилітнім хлопцем я бачив її раз у гіподромі і з того часу занялася моя душа нечистим полумям. Я покинув купецтво, яким займалися мої батьки і переселився з Корсуня у Царгород. Раз у вечір, коли я розпалений грішними картинами уяви, блукав попід Влахерно, до берегу Золотого рога причалив човен, а з нього висіла… вона! Що привело її туди у ту славлену дільницю, Бог знає. А й мені було це байдуже. Раз вона тут — увесь світ перестав існувати для мене. Бували-ж — я мріяв тоді — у Римі та Візантії цариці, які не нехтували простими лєґіонерами, або й поганячами мулів, коли їх око зупинулося на них. Якстій я кинувся їй до стіп. Я став членом її прибічної сторожі, довіреним воротарем, безумно закоханим звеличником, дорадником, а потім ворогом — з люти і заздрощів, коли я бачив її невірність супроти всіх. На її дворі її чоловіки та почитувачі гинули та щезали несподівано. Ти сам знаєш, милостивий, що Іван Цимісхій помер нагло, як імператор Роман, Костянтин Порфіродний та багато-багато інших. А між першими, яким загрожувала саме така доля після смерти володаря, був я!… Ось чому криюся я ось тут на острівцях Лукоморя і ось чому бажаю загибелі Варді, внукові Никифора! Спитаєш мене напевно, навіщо я приходжу до тебе, князя Руси, покищо союзника моїх ворогів? Тому, милостивий, що ти не грек, отже не можеш бути заодно ні з загонистим Василієм, ні з розпусним Костянтином, ні з Вардою! Всі вони піґмеї, а ти — велитень! На твій поклик збирається рать удесятеро більша від полчищ царя франків Оттона, володаря Заходу! Ти один можеш спасти Візантію від нової ворохобні та унаслідити гідно спадщину твого великого батька, перед яким тремтіли колись високі ворота Маґнаври. Я бачив це, я бачу теперішнє, і…
Анастаз зупинився і оглянувся на Романа.
— Іди, Романе, глянь, чи військо готове — приказав князь.Роман узяв шолом і щит і відійшов.
— Кажи!
— Вимів Никифор Фока болгар Святославом, вимів Цимісхій Святослава зрадою, виметуть Фоку Володимиром, а Володимира ласкою царівни. Бо Володимир може не знає, що чаша з отрутою ближча його уст, ніж уста порфіродної царівни!
Володимир устав з лави, а коли промовив голос його тремтів.
— Важке слово сказав ти, Анастазе! Знаю я єллинську помсту, але чейже не станутъ імператори лукавити передімною та кривити душею!
— Ні, не стануть, бо чаша з отрутою перебє тобі слово… Неодин варвар не витримує мягкого підсоння Царгороду. Володарю! Я йду з тобою на Русь, у твоїх руках буде моя сестра і я сам віддаю тобі своє злиденне тіло. Один кивок твоєї руки і мене не стане. Це запорука правди моїх слів. І я заклинаю тебе на все святе: після перемоги не жди, аж твоя дружина у тріюмфі вертатиметься у Царгород, бо вона може привезти тебе вже тільки посинілого в домовині. Після битви вертайся на Русь і не поступися від своїх умов ні на волос, але здалека!
Володимир помовчав.
— Якжеж це? — спитав по хвилині. — Як можу я постояти за своє, не сидячи у Візантії, де мечем виковує дружина мою долю?
— Ох, володарю! У морі живе рак, якого зад не має шкаралущі. Тимто він і ховає його звичайно у чужу черепашку. Ось таким раком є Корсунь, а доступ до цього города знаю я — тамошній уродженець.
— Але ж я мушу бачити царівну вже тепер.
— Може й це станеться, але аж тоді, коли судно, що повезе тебе на Русь, буде на Золотому Розі…
Грецькі моряки надбігли від огнів і швидко стали наповняти дромон звичайним воєнним гомоном. Володимир зійшов на беріг і сів у один із човнів. З ним сів також і Анастаз, який попрохав собі щита і шолома. При світлі смолоскипів його вигляд зовсім змінився. Вправним оком полководця пізнав Володимир, що в цьому рибалці живе також відвага і ця гадка розвіяла його останні сумніви.
Передом поїхали дромони — плосководні, але високі ґалєри із двома рядами весел. Високий зад корабля підіймався до третини висоти щогли, на якій розіпняли моряки велике вітрило. Напереді підіймався понад помостом чердак, обведений сильними балясами, але не такий високий, як керма. Там стояли по дві метавки на каміння та два дула, що викидали вогонь. Гридні у легких панцирах або тільки в караценах, шкіряних каптанах і варязьких кольчугах, стояли готові з топорами та мечами при боці, з луком у руках. Ніс корабля видовжувався у довгий кріпкий залізом кований клюв, яким можна було й потопити вороже судно, вдаривши з розгоном у бік. За дромонами довгою низкою поплили зміїні судна варягів. Крім малого помосту зпереду і ззаду, були вони отверті, низькі і не широкі, а порушалися здебільша на важких довгих веслах. Ручки весел вилиті оливом легко подавалися під руками гребців. Хоч непоказні варязькі судна не боялися бурі, візантійські чи арабські судна мусіли тікати перед розшалілою стихією у безпечні пристані, бо вітер перевертав їх як коробки. Зате варязькі човни будували майстри на острому днищі, обшиваючи їх боки очеретом, так що навіть, коли мали повно води, то не потопали. Зміїні судна варягів стали пострахом усієї Европи, тимто й тепер варяги не були ласі на грецькі кораблі, хоч чимало їх стояло у Золотому Розі, в Синопі, Трапезунті, Корсуні, а навіть у поблизькому Лямпсаку.
Великий князь Володимир сидів у останньому човні на кормі, а біля нього полководець-гетеріярх Ляйфр. Варяг не завсіди розумів поведінку конунґа: Володимир одержавши обіцянку, що його бажання шануватимуть, пірнув у сіру юрбу варягів і тепер не знати нащо наражує своє життя у несвоїй справі. Раз-у-раз поглядав на поважне задумане обличчя володаря, але не міг відчитати з нього відповіді ні на одне питання. А Володимир перемірковував усі події та слова, які бачив та чув на свому шляху у Візантію. Зразу дивним йому видалося, що христіянський світ, в який ось він увійшов, зовсім не ріжниться від того давнього, що залишався там далеко на київських горах. І тут і там розуміння, якого домагався від нього старець Олексій, було тільки у вибранців. Прибувши у Царгород, він потайки від усіх своїх гриднів пішов був у церкву святого Мами, до славного своєю мудрістю інока Антимія. Він відкрив йому, що він — князь, який бажає охриститися, хоч не відчув іще всієї глибини нової віри. Слова, які почув там, доповнили йому поуки Олексія. Уперше, від коли виринули в нього сумніви щодо майбутнього, почув себе чимось більшим, як звичайним господарем, який наказує слугам, почув себе заступником Бога.
Він тільки сліпе знаряддя Провидіння.
Ось тепер іде він у бій! За що? За ласку царівни? Чи мало то жінок ждало на Руси його повороту з походів? Ні! Царівна це для його народу ідол признаної володарем світа Богом даної влади усього роду Руриковичів над усім народом. А чим вона буде для нього, це покаже майбутнє. Бо покищо у нього є ще інша причина добувати меч у боротьбі…
— Вибачте, милостивий конунґу! — заговорив Ляйфр. — Ми дружина добудемо тобі слави й без тебе! Навіщо-ж ти везеш свою дорогу голову у бій? Ти-ж не дружинник імператора, плати тобі не буде за подвиги хоробрости! А хто заплатить нам, якщо Валькира подасть тобі жереб смерти?
Володимир усміхнувся.
— Плати не буде, але може бути щось більше! — відповів.
Ці слова заспокоїли варяга і пояснили рішення князя, який не як князь, а як той герой бажав показати усьому світу, чи тільки своїй вибраній — свою відвагу і силу.
- ↑ Крим