Ідоли падуть/1/VIII
| ◀ VII. За ласку царівни | Ідоли падуть Том перший VIII. Битва |
IX. Хрестовий знак ▶ |
|
На кормі останньої гостродонної чайки сидів великий князь і вдивлявся у срібну смугу, яку стелив місяць на водах Пропонтиди. Човни плили наче по розтопленому металі. Порухи весел розбризькували те сяєво у тисячні клаптики, смужки, краплини, які верталися долі перлистим дощем. Хвилювалося сяєво, гнулося, пружилося і сліпило зір переливами блисків. Мовчало довкола все, тільки ритмічний шум весел переривав тишу. Швидко цей гомін злився з тишею в одну гармонійну цілістъ.
— Ти чув мою розмову з Анастасом? — спитав князь Романа Олешича. — Він остерігає мене перед скритовбивниками. А коли він правду каже, то де дівається Христова віра кесарів? Видко закони життя зовсім не те, що правда іноків!
Наче зі сну підняв голову Роман.
— Твоя правда, о, великий і премудрий! Життя кланяється ідолам, а ідолів треба нищити топором.
Мряка густіла щораз більше, а коли зарожевілося на сході небо, човни плили вже тільки за східнім вітром. Тоді велів Володимир гридням випередити всі човни і поплив попереду.
Свитало.
Саме у тому місці неба звідки повівав свіжий ранішній вітрець, підіймалося понад овид сонце. Його велична, криваво-червона куля просвітлила відразу густу мряку. З берегів стали хмарами здійматися до лету ключі водяної птиці. Усе море було пусте: сусідство обох фльот відстрашило купців та корабельників. Вони не знали, кому треба буде приносити після битви чолобитню за свобідний проїзд Гелєспонтом, але знали, що перед битвою ніодин із противників не пощадить чужого майна та життя безборонних. У віддалі засиніли береги і щораз то виразніше виступали скелисті обриви Херсонесу. Мряка рідшала, клубилася, йшла вгору, щезала на очах. Нагло з шости тисяч грудей залунав грімкий оклик радости. З вузини між Сестом та Абідом плила громада дромонів у віддалі якої милі. Маючи сонце за собою, ясно бачили варяги на кожному по дві щогли з довгими реями та попривязуваними до них зверткими вітрилами. Бо вітер дув супротивний, тому і дромони йшли на веслах. Над щоглами та реями маяли прапори, деякі незвичайно барвисті і лише хвилинами вискакували зпоза вітрил.
Та ворохобники не бачили ще варягів. Сонце, якому назустріч ішла їх фльота, сліпило їх, а у щедро розливаних відблисках губилися низькі човни Володимирової раті. Та за цими човнами плило ще кілька цісарських дромонів. Були це монери з одним рядом весел, із одною щоглою та великим трикутним вітрилом. Вітрила вітер видував у великі череваті бані. Ворохобники мусіли їх бачити, одначе непомітно було між їх кораблями якогось оживлення. Невеличка кількість цісарських монер не непокоїла ворога, який певно гадав, що це тільки ескорта якогось посла або втікачі з цісарської фльоти. Оттак доплили з обидвох боків на віддаль яких пятьсот сяжнів.
На даний знак піднялися вгору весла дромонів і вони зупинилися на місці та стали швидко уставлятися у два ряди. Посередині найбільші, менші по боках. Пять монер ішло зі заду наче допоміжний відділ. Видно вожд ворохобників знав з ким буде мати діло. Низенькі човни бували тільки у тавроскитів, які недавно ще загрожували престолові імператора. Завзяття їх було страшне. Навіть очевидна смерть від води чи грецького вогню не спинювала їхньої загонистости і вони з першого розгону здобували всяке судно.
Пограбувати Царгород було мрією кожного тавроскита. Про золотоверхі палати, паволоки, дукачі та самоцвіти співали наддніпрянські матері немовлятам вже у колисці.
Ляйфр пересівся на іншу чайку і з половиною варязьких суден переплив на праву сторону імператорських дромонів. Володимир упорядкував свої човни на лівому боці, а дромони мали творити осередок боєвої лінії. І так плили обі фльоти, доки не були так близько, що вже можна було перекликнутися. Зпоміж греків швидко понеслися образливі слова, якими визивали противника до бою. Їх голоси звучали пронизливо, як крики журавлів, що збіраються летіти у вирій. Бралися греки визивати і тавроскитів своєю та їхньою мовою, одначе тавроскити проти свого звичаю мовчали.Вкінці загуділи на ворожій фльоті сурми і стрійна лінія високих дромонів, наче пересувана одною рукою, поплила назустріч варязьким зміям. І ось зацвіли на чердаках клуби чорного диму, а огнисті клубки чи кулі стали летіти на напасників. Але віддаль була за велика і вони попадали на воду, де й горіли далі невгасним полумям. Цей пливкий „грецький вогонь“, поширювався поверх хвиль і горів як німа погроза напасникові. Ось уже зміїні пащі човнів між цими озерцями живого вогню… Ось весло зачепило об одно із них і вмить загорілося наче смолоскип.
— Очепи в руки! — закричав Ляйфр у цю мить. — Вітрила вділ! Вперед, кому миле життя. Льоґі! льоґі!
— Льоґі! Льоґі! — закричали варяги і з усіх сил налягли на весла. Стрілою понеслися човни вперед, аж від гострих носів хвиля зашуміла і білими бризьками піни охляпала чердак ватажків.
А тоді удруге загуділи лиховісні дула, а клубки полетіли у човни. Вмить загорілися лавки та щогли, весла, облавки, днища. Та не це було найстрашніше. У кожному човні стояли готові мішки піску, яким засипувано місце, де падав клубок і страшне полумя вмить загасало. Зате страшна доля була тих, чиє тіло зіткнулося з цим діявольським винаходом. Жива людина горіла живим вогнем і хоч скочила у воду, то без небезпечного попарення не виходив ніхто. Не було випадку, щоб навіть лекша рана загоїлася на комунебудь.
Зойки почулися з кільканацять човнів, та досвідні варяги знали, що хто доторкнеться пораженого, той загориться і сам і в тій хвилині викидали за облавок усіх влучених вогнем, самі-ж плили далі. Градом посипалися у човни стріли, кулі із пращ та свистали камені з метавок, але це був для варягів буденний хліб. Одно судно живо вискочило поперед інших, а два гридні, що стояли на переді довгими очепами причепилися до самого середущого дромону у боєвій лінії ворога. Закричали одним голосом варяги, а Ляйфр, здавалося, скочить у воду, щоб швидше доплисти до ворога.
— Конунґ уперед, конунґ перший між нами! — кричав як божевільний. — Сором нам усім! Ге-я!
Глухо стукнули об себе судна і вмить наче муравлі по пні дерева поповзли варяги по стрімких стінах угору. Чимало їх попадало назад у човни, спихані списами, мечами, ранені стрілами, ратищами, каменюками. Та вистало одному з тих страшних синів далекої півночі досягти чердака, так пропадало все. Не під силу було грекам, вірменам або хочби ізаврійцям боротися з варягами або тавроскитами на мечі і топори. Вояки Варди Фоки гинули десятками від швидких ненадійних ударів північного варвара. Та найзавзятіший бій був на найбільшому, середущому дромоні, куди вдерся сам Володимир. Він скинув з плеча варязький плащ і ослонивши себе щитом кинувся тигром на задубілих грецьких вояків. Кілька ратищ застрягло у щиті князя, одне з них ударило об його шолом, який із брязкотом покотився на чердак дромона. Темно русява чуприна, ніби львина грива, замаяла високо-високо, вище всіх крилатих та чубатих голов.
— Конунґ! конунґ! — закричали варяги.
— Слава, слава князеві! — закричали й собі русичі, та з таким нестриманим розмахом кинулися на судна, що ніодин із нападених дромонів не оборонився.
Одним махом меча розчерепив князь голову найближчого ворога, за цим повалив другого, третього, вкінці побачивши здалека на кермі наварха у золотистій зброї та червоному плащі, з окликом радости кинувся на поміст, який лучив чердак з кермою. У панічному переполосі тікали перед ним останні оборонці чердака, а він гонив їх, не дивлячись, чи хто йде за ним, чи ні. Але вірний Роман не відступав від князя ні на крок. Він підняв його шолом і щитом та мечем ослонював боки від направлених на геройську стать ратищ і стріл. Його самого у двох місцях влучили злегка стрільна ворога, та він не звертав на це уваги і коли побачив, як наварх велів з високої корми кинути на напасників горшки з грецьким вогнем, ухопив упів Володимира і відтягнув його взад.
— Що ти… поганче? Пусти, бо вбю! — рвався князь до ворога.
— Хвилинку, милостивий князю! — відповів молодець. — Ось вони там кидають огонь…
I швидким рухом накрив голову Володимира. Тимчасом дружинники випередили князя і заповнили собою поміст. Голосні голоси радощів почулися з уст невольників, яких приковували до лавок, наняті свобідні гребці зривалися та тікали і собі на корму, але на них кинулися варяги і вмить почалася різня.
Тимчасом Анастас, який нарівні з варягами йшов уперед, побачив те, чого не виділи очі переможців. Кілька дромонів, які досі не брали участи у бою, стали на веслах підїздити щораз то ближче, а рівночасно за ними, між низькими гребенями хвиль, появилося двацять „зміїв“, які був вислав Володимир під Сестос ще звечора. Досвідний грек зміркував швидко, що заки варяги допливуть, допоміжні запасні дромони зможуть наробити чимало бешкету, а навіть полонити, зранити чи попарити князя. Тому скочив між гребців і занявши місце впорядчика, словами звичайної команди кидав накази, як гребти веслами. Всі приковані раби машинально послухали, тим радше, що бачили команду в руках противників. Анастас мечем вибивав такт на мідяній блясі впорядчика і на велике зачудування всіх дромон, де лунали крики, стогони, падали трупи, плив на веслах поза лінію варязьких зміїв, наче тікав від тих, що бажали його спасти.
Наварх побачив те диво й опустив руки. Він стояв хвилину між своїми, наче викована з бронзу статуя, а там і кинув меч до стіп Володимира та прикляк на скривавленій палубі, здіймаючи з голови золотистий шолом.
— Піддаюся, достойний, твоїй ласці! — сказав голосно, а хором повторили за ним ці слова всі оборонці. Із глухим стуком падали на палубу мечі, щити, напівпорожні сагайдаки, ратища, луки. Здавалося зразу, що розлючені варяги не пощадятъ бранців, та один кивок князя спинив їх. Їх повязали, повели попід поміст судна, а біля люки поставили варту.
Тимчасом на інших дромонах кипіла ще боротьба. Деякі піддавалися швидко, зате інші боронилися завзято до останньої стріли, до останньої краплі крови. Уперше малоазійські та грецькі пірати, сарацени та ізаврійці стрітилися з варягами під власним полководцем і показалося, що ні їх вправа у морському ділі, ні воєнні машини не дорівняють варязькій хоробрости. Погляд страшних сіро-синіх варварських очей, небуденні біляві постаті героїв Півночі вже самою своєю появою тривожили середземноморців. Неодин із греків тямив тавроскитів і варягів із давніших літ, та тоді за ними стояли могутні стіни Царгороду, величезна фльота дромонів, сотні дул із грецьким вогнем, а головно святий омофор імператора. Тут усе було навпаки. Вони поборювали саме тих імператорів, і то не на те, щоб знівечити безсмертний символ божої влади на землі, а щоб вінок її вкрасти правим власникам, а вложити на нечестиву голову Фоки…
Гордо глядів Володимир із керми дромону на перемогу та нагло занепокоївся. Шість запасних суден Фоки уже доплили до боєвоі лінії, ось уже загорівся один із забраних кораблів і видко було, як варяги скачуть з високого берега у свою низеньку чайку.Та в цю мить десь зпоза суден напасників виринули зпоміж низьких валів Лукоморя нові „змії“, а оклик із тисячі уст витав допомогу.
Круто повернули останні дромони ворога. Перед ними була боєва лінія, зпоза неї загрожували їм судна імператорів, які не брали ще зовсім участи у битві, — за ними двацять „зміїв“. Загибіль була неминуча. Останні дромони повстанців користуючись вітром і течією, чим дужче помчали назад за закрут берега біля Абіду. Швидко скрилися судна за скалами, а вслід за ними двацять варязьких „зміїв“ під проводом Ляйфра поплило за ними. Ляйфр мав наказ вистежити стан головної сили Фоки та відтяти його, коли можливо, від моря.
Битва закінчилася.
З розвиненими прапорами уставилися рядом дромони Володимира, а Сікопулос, заступник Скіллоса, вичепурений у всі зверхні відзнаки свого становища, вступив на корму здобутого Володимиром дромона. За ним у барвисті туніки зодягнені слуги несли повні мішки, дорогу зброю та завинений у чорне сукно чималий звиток.
— Світліший князю! — промовив Сікопулос, так, що чули його всі, — очевидна благодать Господа зійшла на голови боголюбивих імператорів, Василія і Романа. Вона то просвітила їх і казала їм вибрати полководцем саме тебе! Твоя хоробрість світитиме по всі дні прикладом для нащадків. Ти багатий, ти могутній, тож не даровують тобі милостиві ні земель, ні золота, тільки зодягають тебе ризою патриція, яка рівняє тебе з найпершими в імперії.
Сікопулос витянув зза пазухи запечатаний звиток перґаменту з великою печаткою імператорів, поцілував її, зломав печатку і розвернувши прочитав, що боголюбиві імператори позволяють великому князеві на тріюмфальний вїзд у Царгород і просять його за десять днів на святочний бенкет у хризотриклінії.
— Велика вдяка боголюбивим імператорам за їх щедрість. Хай Бог стократно відплатить їм за все, що вони даровують нам!
Сказавши це великий князь сів у човен і пересів на дромон, на якому прибув у Пропонтиду. З ним їхали Сікопулос, Анастас і молодий варязький сотник Оляф Бріксон. Кораблі завернули на місці і поплили назад до піскових лав при усті річки Практія.
Князь наказав після обіду підняти весла і швидко глибокий спокій огорнув усю фльоту. Володимир положився спати у кормовій каюті, а молодий Оляф ляг поперек входу на долівці, щоб власним тілом берегти його спокою.
Було пізно, як Роман вискочив на чердак і швидким кроком крайньо схвильований ішов на корму.
— Де князь? — спитав поривисто Оляфа.
— Що таке сталося, достойний воєводо? — спитав Анастас, підступаючи.
— Бранці вирізані!Руки Романа тремтіли схвильовано.
Та Оляф протягнувся ліниво і засміявся сухо, згірдно.
— Велике свято! Який дурень стане годувати ворогів!
— Чого-ж ти бажаєш, хлопче, від князя? — спитав Анастас.
— Кари, Анастасе, лютої кари за злочин. Князь наказав бранців нагодувати і напоїти, а вони… ах, щоб їм стілько літ довелося конати, кілько я чув смертних криків. Брр!
— Якто, капітани не послухали князя, римського патриція? Не нагодували бранців? А, як так…
Тут Анастас пустився сам іти до одвірка, та в цей мент високе чоло та веселе лице великого князя виглянуло крізь двері.
Він бистро розглянувся.
— А Олешич? Що там? Бранців відвів, нагодував?
— Так, милостивий князю! Приказ я сповнив, бранців віддав і при мені дали їм по чарці хліба, вина і риби та нагло кинулася на них озброєна залога дромонів та вірменські піхотинці, які були в таборі і, і… душа здригається від спогаду! вимордували їх за два отченаші. Опісля вкинули трупи у річку, яка винесла їх у море.
Володимир слухав, якби поражений громом. Його очі потемніли і над чолом нависли зморшки.
— За десять днів мав ти, милостивий володарю, відбувати тріюмф. І ось Сікопулос вислав бранців наперед — почувся тихий голос Анастаса.
Мов гадюкою вжалений кинувся Володимир усім тілом.
— Ах!
Він рукою вхопився за горло, наче душила його злоба. Море шуміло, білі скиби піни відколювалися по обох боках острого корабельного носа, а вітер свистів у линвах та лопотів вітрилом. Довгу хвилину мовчав Володимир, а там і спитав спокійно, тихим голосом, зовсім зрівноваженої людини:
— Що-ж ти сказав на це, Олешич?
— Я… я скаженів із розпуки та ганьби, та тоді показали мені писаний наказ Сікопулоса, який пішов за розпорядком імператорів — вимордувати всіх бранців без суду для прикладу!
Глибоко відсапнув Володимир.
— Значить, наказ імператорів? — спитав.
— Так, милостивий князю і ти один можеш їх покарати за звірство. Гей, воювали ми з вятичами, печенігами, ляхами, товкли собою по всіх усюдах, бачили неодну погань, неодин злочин, але такого, їй богу, ще ні. Мордувати бідних моряків, які певно шукали при фльоті Фоки хліба.
— Покинь це, Олешич! Тут нема кого карати, а до імператорів нам за високо і за далеко. Не наше діло. Залишіть мене самого.
Анастас з Оляфом ступали наостанку.
— Залишися Романе тут. Я пришлю тобі ще декого до товариства. Недобре, щоб князь залишався без сторожі — прошепотів грек Олешичеві.