Ідоли падуть/2/XVI
| ◀ XV. Дух коваля Велянда | Ідоли падуть Том другий XVI. Подвійна зрада |
XVII. Ворожбит ▶ |
|
Вже з першим світанком старий Козняк виїхав у Витичів приладити до вивозу свої багатства. Він головно хотів якнайскоріше виміняти боброві та куничні шкірки на металь чи сукно і жура про те не давала йому спати. Мирослава сама залишилася дома, і коли прокинулася, не знала, яка це пора. Кликнула за служницею та на поклик не зявлявся ніхто. Вся служба спала втомлена роботою до вчорашньої вечері. Мирослава сама почала чистити чаші та чарки. Згадала при одній із них, як пила з неї востаннє з Романом Олешичем. Руки опустила долі, якби якась кривава завіса вкрила її зір. Не зуміла опанувати невимовного жаху, а коли підвела очі — перед нею в повному світлі дня стояв Свен.
На ньому була ясно зелена, у темніші цвіти витискана туніка з золотою лямівкою, на якій понашивано мов кров червоні карбункули. З плеча звисав темний, соболями рамований плащ. Грубий плетений золотий шнур притримував його під правою пахою, а від лівого бедра звисав у дорогоцінній піхві широкий, варязький меч. Замість крилатого шолома мав на голові круглу оксамитову шапочку, підбиту сталевою плетінкою. Жовті сапянці, нашивані золотом, доповнювали його величавий одяг. Свен злегка склонив голову перед дівчиною і сів на ослоні напроти неї.— Привіт тобі, боярське дитя! Чи є в тебе охота вислухати моїх слів?
Мирослава не знала, що відповісти.
— Не знаю, — відповіла непевно, — не знаю, чи ялося мені слухати слів чужого мужа в неприяві батька. І так моя відповідь не матиме ваги без його слова. Тому краще зажди, аж батько вернеться з Витичева.
— Ні, дівчино! — усміхнувся Свен. — Я не припадком зайшов до тебе у таку пору. Здавна, вже від кількох літ стежить моє око за розцвітом твоєї краси. Ти знаєш, а як не знаєш, то я тобі скажу під порукою чести вікінґа, що велике діло затіяли тямущі мужі цієї землі, а між ними є твій батько та верховний волхв Перуна. Кров заллє всю землю, а ясні мечі притемнять блеск золотого царського вінка, який везе з Візантії Володимир. Палкі обійми коханої це найвища насолода, яку може дати мужеві життя і після неї не страшна вже нікому смерть у бою. Тож не дивуйся, що і я, втомлений боями та незаспокоєний у свому бажанні, йду за весняним поривом. Чи ти зрозуміла, дівчино?
Живо забилося серце в Мирослави. У цього варяга виявилося уповні все те, чого недоставало Романові, а всеж слівце завмирало на її устах. З глибоко осаджених очей Свена йшов на неї жах перед його безоглядним самолюбством. Чи вона, дочка боярина є тільки даром Льосни для героя? Чи вона не має тих рівних прав, про які так гарно говорив Роман? Роман мав доброту і не сліпив її появою героя, не хвалився хоробрістю, не говорив про насолоди, а про спільне довічне життя. Дівчина підняла очі на Свена і побачила, як самовпевнено дивився він на неї. Це вразило її і вона відповіла спокійно:
— Знаю я тебе не від сьогодні, хоробрий воєводо і твоя слава мусить бути привабою для кожної дівчини. Ти підіймаєшся понад усе мечем. Ти можеш жити сам навіть на самітній високій скелі, а я привязана до цієї хати. Ось чому не можу дати тобі відповіді, якої бажаєш. По закону не я, а мій батько є власником моєї руки і віддасть її тому, кому захоче.
— На Фрею! — закликав Свен, збентежений ненадійною відповіддю. — Ти бажаєш мене обманути гладкими словами, як мене вже звела гарним лицем. Та даремний твій труд. Раз ти зрозуміла мої слова, то зрозумієш і те, що героєві законом є його воля, а не воля інших. Саме того я жду і прийшов до тебе, а не до батька. Він не стане проти моєї волі, якщо вона буде і твоєю.
— Не питай волі людини, яка вже її не має. — відповіла з усміхом Мирослава.
— Якто?
— Ти знаєш, воєводо, що я вже раз обявила свою волю і повязалася з Романом Олешичем. З того часу в нього є до мене право і хоч він поїхав у далеку Грецію, проте моє слово чули добрі духи нашого посілля.— Нехай Олешич сам доходить свого права проти мене. Побачимо, чиє сильніше. Ось тобі і розвязка.
— Так, але чи ти знаєш, герою, що я повязана не тільки словом Олешича, але й хустиною князя? Рука, яка посягне по неї, — всохне, і нема на всій нашій землі сили, яка захистилаб її від княжого гніву.
— Дівчино! — гукнув нетерпляче Свен і затиснув ручку меча. — Навіщо ти дратуєш мене, замість словом згоди покласти основу новому княжому родові? Саме того князя, якого ти боїшся, береться звалити ота рука, яку подаю тобі. На всіх богів Гелі й Азґарду — не мудруй і не отягайся!
Гордо піднялася Мирослава зі свого місця.
— Вчини це і проголоси своє княже право на місці Володимира, а тоді посягнеш і по хустину, якою він мене повязав. Я не рабиня, яку можна взяти з нудьги чи з примхи, і кинути потім на посміховище. Я — боярська дитина і боярську честь збережу, хочби мусіла шукати помочі у Дніпра та сестриць русалок.
— Подумай, Валькиро моя, що ти була мені завсіди краща над усі жінки світа! — заговорив швидко, наче боявся почути образу. — Кращою та милішою, хоч доброго слова не дала ти мені ніколи. Для тебе я кидаю навіть ласку Рогніди, твому синові даю престіл Києва, а ти мовчиш?
Та в цю хвилину, якби від тону його голосу промінь осяяв ум дівчини. Вона найшла звязок між подіями останніх днів. Хрещення Володимира, ворогування з боку Рогніди та Свена, нарада з волхвом та Мощанином, виїзд батька… чи це не зрада?
— Воєводо, я мовчу і жду! — відповіла, опановуючи схвилювання. — Мій дівочий ум не доріс до твоїх високих поривів. Мене надить твоя сила і слава, але мою любов може мати тільки той, хто приєднається до нас, хто ввійде у наше життя, як його учасник, піддасться його ладові. Якщо не можеш, то знівеч цей лад, а тоді твоя воля буде рішати про все та у всьому і тоді я буду мусіти стати твоєю…
Наглий гамір у сінях перепинив їм розмову. Хтось викликав Мирославу до сіней. Зпоза дверей долітав виразно хриплий голос Снорре, — дворецького Рогніди.
— Княгиня взиває тебе на розмову! — говорив Снорре.
— Піду, як тільки попрощаю гостя, — відповіла дівчина і вернулася у світлицю.
— Чув я про наказ княгині — зустрів її Свен, — відходжу. На прощання додам тільки, що від твого слова залежатиме, чи Рогніда має наказувати тобі, чи ти їй. Залишайся у гаразді!
Підняв руку, склонив голову і вийшов, а Мирослава впала безсило на лаву застелену ведмежою шкурою. Як дуже недоставало їй досвідної матері, яка далаб їй щиру пораду! Як дуже вона хотілаб помолитися якійсь ласкавій, милостивій богині, яка знала жіноче горе та дівочі журби! Та ніодне божество не журилося такими дрібницями
Та тут блисла в неї нова гадка: „Рогніда! Так, вона одна могла рішити її сумніви дівчини. Ніхто як вона, не пережив стільки горя, душевної муки. Як ласкаво гляділа вона на її любов з Романом!“ Щораз ясніше виступало в неї почування, що Свен не пара їй під ніяким оглядом. Вона не вміла уявити собі життя з чоловіком, якого очі гляділи вовком, серце було тверде, як скеля, а дух лукавий і хитрий.
Княгиня привітала її вельми ласкаво і приязно, але Мирослава перебувши на Берестовому три роки, пізнала вмить, що Рогніду щось томить. Дівчина ненароком звернула розмову на виїзд Козняка у Витичів та на те, що він збирає гроші для майбутньої війни.
— Навіщож твому батькові війни? Він же сам був заручив тебе з Олешичем за твоєю згодою. Навіщо вам приєднуватися до ворохобні? Навіть як він не бажає собі вже за зятя Олешича, то може на те знайти іншу раду. У ваших безвістях можна сховатися від княжого гніву з усією громадою, не то з одною родиною. Я бажала порадити вам виїхати з Києва, доки не розіграються події найближчих місяців. Восени моглиб ви вернутися вже на новий лад, або… або і на старий, якщоб не далося повалити його силою. Ти завсіди радо і щиро служила мені, а скривдив тебе саме той, що й мене. Тимто я бажала тобі стати у пригоді. Коли ти все знаєш і без мене, то розкажи, що знаєш, а тоді порадимося обидві, як дві безпомічні жінки.
Мирослава стала розказувати, як вміють розказувати тільки жінки — з усіми подробицями. Не пропустила ні слова.
— І все те, що ти тут кажеш, все те… суща правда? — спитала княгиня, дивлячись в очі дівчині.
— На гріб матері, на сиву голову батька!
— А твій батько, гадаєш, знає про задуми Свена?
— Не знаю, що на це відповісти. В усякому разі, гадаю, що був би мені сказав про те, а то і просто віддав мене Свенові! Видко у змові між ними і Свеном вирішили вибрати княгинею тебе, достойна, бо сьогодні зранку казав мені ще на від'їзді: „Йди, доню, на Берестово і слухай в усьому княгині. Не забувай, що вона завсіди була ласкава на тебе та на наш рід“.
Та сумніви не покидали Рогніди.
— Можливе, що Свен бажав тобі тільки закрутити голову, або зєднати собі підмогу земського боярства, женихаючись до тебе?
— Ні, він ніколи не запобігав моєї ласки ні в цей, ні в другий спосіб, а якщо бажав мати при собі бояр, то навіщо було йому говорити зі мною?
Живо підтакнула княгиня.
— Він справді зрадив перед тобою один із своїх задумів і перерахувався! Ти дала Свенові розумну відповідь, що ані не дав йому надії, ані йому її зовсім не відбирає. Я вдячна тобі за слова правди. Нехай боги добрі нагородять тебе за них насолодою та щастям на ввесь вік! Я готова навіть виректися помсти над зрадником, якщо твоя доля та добро звязані з ним.
— Моє добро — доля? Ні, княгине ! Якщо боги мають дати мені щастя то вони й покажуть мені, де його глядіти.
— Тиж обручена з Романом. Йому обіцяла ти себе в подружжя…
Личко Мирослави приблідло злегка.
— Надто багато тіней лягло між нами…
— Хтож кинув тінь між тебе та Романа? — спитала Рогніда.
— Свен!
— Як так, то в цьому певно скривається якийсь обман або підступ! — вибухнула княгиня.
— Ти гадаєш, достойна?
— На всіх богів Гелі, у цьому мужеві немає правди, його кожний учинок — злочин, а кожне слово — брехня! Ви не вірте йому ні слова, ні ти, ні твій батько. Хто знає відколи забаглося йому твоєї краси, чи твого віна. Тиж найзасібніша дівчина у городі. Доки я гадала, що він і тобі запав у серце, досі я булаб вдоволилася наругою над переможеним та обманеним обманцем, а так смерть жде його, коли вернеться у Київ! Хочби навіть треба було підняти руку на нового князя!