Ідоли падуть/2/XXV
| ◀ XXIV. За Київ | Ідоли падуть Том другий XXV. За руку дівчини |
XXVI. Передсмертне признання ▶ |
|
Уперше від приїзду на Русь Володимир спав під войлоковим шатром, з вечора аж до ранку, і спав непробудним сном серед пісень гриднів, іржання коней, криків і розмов. Глибокий сон швидко обняв усю втомлену рать —воєводів, гриднів і ратників. Тільки бродники не спали. Вартові роз'їжджали по довколишніх лісах, а останні бенкетували при ватрах, оддалік від табору. Їх пісні дикі, та рівночасно тужливі, наче свист степового вітру пізньої осени, то знову розгульні, наче розбурхана весняними водами степова річка, лунали всю ніч. А коли сірина ранку прилетіла на крилах східнього вітру і замовкли пісні, з ліса, знад Дідового потока стали висуватися тіні комонників гуртками по пять-шість мужа. Вони приєднувалися до учасників бенкету, забирали їх з собою і переїздили через горбок на південний бік узлісся.
Володимир вислухавши мовчки звіту звернувся до Сулятича.
— Ти, Сулятичу, як тільки покоримо крамольників, поїдеш на Волинь до Соломирича і там спільно з турівськими та пинськими тисяцькими позбираєте ятвязьких бранців із останнього погрому. Відпустиш їх домів та засобиш їх на зиму. Голодний сусід гірший хатнього злодія.
— Якто, милостивий, тепер після війни? — не вірив ухам тяжкокровний поліщук.
— Саме тому! Хай знають, що в моїй руці сила побити і змога помилувати.
— Стійте, стійте! — залунали нагло оклики на переді.Чвалом виїхали Володимир і воєводи на чоло відділу. Півперек шляху лежало тіло мужа, якого голова майже зовсім була відрізана від шиї. Затиснена права рука держала ще відламок меча. Поруч валявся пірваний аркан, яким послугувалися печеніги і бродники.
— Пробі! — кликнув нагло Олешич, — це Мощанин!
Зіскочив з коня і прикляк біля лежачого.
— До нас тікав, — замітив Сулятич, — це дивне!
— Гм! — не згодився князь. — Навіщо було йому тікати до нас? У Києві стоїть за нас Путята…
— Ба, Мощанин завсіди ворогував із греками та Христовою вірою, — завважив Олешич. — Він радше тікав до печенігів, а бродники зловили його.
— Ні, вони були б похвалилися! — докинув Стенята. — Це не те…
— Золотий ланцюг на шиї є! — замітив Роман. — Це очевидно помства або двобій!
— На кому? З ким? — знизнув раменами Сулятич.
— Це видко бродник його вбив і то не для грабежі, а з особистої ненависти! — рішив укінці Олешич.
— Ані в службі! — докинув Стенята.
— Може туди їхав до нас, та стрітився з вартовим, посварився з ним і згинув у двобою! — зібрав разом здогади Роман. — У Києві стрінемо Станка Збранича, він певно знатиме, чого боярин із Мощаниці шукав над Стугною.
Тіло боярина поклали ратники на підводу й не розвязавши загадки поїхали далі. На небі й на землі була глуха ніч, коли витичівським шляхом вони прибули до Києва.
Того самого вечора, коли з півдня під'їздила до витичівських воріт княжа рать, старий Козняк сидів при вогні, похиливши голову. Сумні, дуже сумні гадки томили його від двох днів, від коли в Києві вибухла ворохобня. Свен, якому старий віддав мало не все своє майно, не навідався до нього зовсім після повороту, зате наспіли вісти, що ятвягів погромив воєвода Соломирич на Волині, так що Свен вернувся сам один без челяди, без підвод. Деж ділися гроші? Якже-ж він справді витратив їх або може забрали йому їх вороги, то чи захоче він додержати вбогому бояринові умови, заключеної з багачем? Крім цього він бачив, що нова влада не найшла прихильників, навіть між земським боярством, яке завсіди було вороже настроєне до дружинного ладу. Різня отроків відкрила йому очі. Те, що творилося, це не була зміна володаря на руському престолі, а змова чужих на руських землях. Хоч Мирослава мала стати княжною, але чи була яка запорука, що пляни Свена здійсняться?
Ще більш невідрадні думи томили голівку Мирослави, яка сиділа за кроснами поруч із батьком. Вона нізащо не вийшла б за грізного конунґа. Крім того сама Рогніда була для неї завсіди наче матірю, яка опікувалася нею зі щирістю, і Мирослава не могла б нівечити задумів княгині. Усміхнулася злегка, а її усміх помітив батько.
— Весело тобі, доню? — спитав наче з докором.
— Весело? Ох, ні, тату, але я рада, що кияни не прийняли Свена. Почалася війна і є тепер надія, що вернеться ще Роман…
Старий живо підняв голову з рук.
— Роман? Роман Олешич? — спитав. — Як можеш згадувати ще це ймення?
У його голосі був тільки смуток батька, без давнього завзяття. Бач і в нього від часу останньої дії зі Станком стали загощувати сумніви.
— Якщо Роман не відцурається мене тепер, коли я бідніша від дочок твоїх покупнів, так це доказ, що Станко сказав правду, а Свен пробрехався;
Козняк похнюпив голову й зідхнув. — Так гадаєш? Я не знав, що Роман так глибоко запав тобі у серце, а то не був би я обіцяв тебе конунґові. Я гадав собі було, що княжий вінок та величний герой тобі до вподоби.
— Хай бережуть мене білі боги! — закликала дівчина. — Не стаю я всупереч твоїй волі, батьку, але чи буду княгинею, чи ні, моє щастя забрав зі собою Доброгост…
Козняк відповів нетерпляче:— А таки ти не боронилася раніше перед моїм рішенням, щоб вийти за Свена.
— Тепер між мною і Свеном лягла кров!
— Кров? Не згадуй крови, щоб ти не надибала її в того другого!
— Ні, таточку, я за останні дні передумала кожне слівце, кожний рух їх обидвох і тепер кажу вам, що правду сказав тільки Станко.
— Мирославо, дитино! Чи ти не бачиш, що Свен не Роман, і що він а не ми, становить право мечем? Іди, відбери йому меч! Постав перед суд!
Голосний тупіт коней перепинив розмову. Обоє чули, як отрок розмовляв з приїзжими, і в кімнату ввійшли Свен і Ґялляр.
— Привіт тобі, достойний боярине, і тобі білорука, Валькиро. Хоча осінь близько, а Ніфлюнґи збіраються вже скрити свої скарби у підземеллі, проте я прибуваю до вас на крилах Льосни! Київський престіл жде на свою княгиню. Простіть, що не приходжу по суджену у супроводі музик, дружок та гостей. Скажи, Мирославо, осідлати сивого коня, а сама стань праворуч свого мужа. Оцей герой, Ґялляр, син Ульфа, буде заручником, що конунґ Києва, Свен, син Герюльфа бере тебе, жінко, у свій терем!
Бліда як полотно встала з лави Мирослава, та ні хвилини не завагалася з відповіддю.
— Недавно, на тому самому місці ти почув від мене слово, якого я досі не взяла назад. А ось поглянь, що ти накоїв за час своєї влади у городі! Ти не послухав мене, а до давніх ран додав тільки нові.Глум засвітився в очах варяга.
— Ха, ха! Чи це тоді, коли ми говорили про заслугу та нагороду? Я конунґ Свен сам вибираю собі заслужену нагороду, бо мені належиться любов кожної жінки, по яку посягну, а моя воля — закон!
— Отже насила? — холодно спитала дівчина.
— Ха, ха, ха! Хтож, дитино, називає насилою сватання конунґа? Чи треба аж насили, щоб ти пішла за мною?
— За багато слів, конунґу! — промовив Ґялляр, — баби язиком не подужаєш.
Та тут устав старий Козняк.
— Стій! — гукнув. — Чи Свен справді князем Києва, чи ні, це знає тільки Велес у своїй премудрости. Та ти, Ґалляре, не пара йому і не тобі підіймати руку на його невісту! А ти, конунґу, теж не подумав про те, що володар у першій мірі мусить шанувати закон, який мають шанувати його піддані. Закон каже, що без весільної пісні та жертви богам нема весілля. Оттак на скору руку бере собі князь не жінку…
— На Одіна, боярине, на меч і щит, єдиною княгинею Києва буде твоя дочка! — закликав Свен і поклав руку на ручку меча.
Мовчанка залягла кімнату після цих слів. Вони звучали як присяга. Була це порука мужа, сильніша від самої смерти. Похилив голову Ґялляр, занімів боярин, тільки Мирослава спаленіла й піднявши гордо голову, спитала:— Чи ту саму присягу зложив ти й Рогніді?
Слова ці поділали на Свена наче удар у лице. Він подався мимохіть узад і відповів не зразу:
— Не мішай, дівчино, державних діл до любови!
У словах варяга звучала скрита погроза, та Мирослава гляділа спокійно у розблислі зіниці Свена.
— А ти, Свене, не мішай любови до державних діл!
— Слово боярина не дим! Боярин віддав дочку женихові і цей бере її!
Сказавши це, Свен поступив уперед і простяг руку до Мирослави.
У цей мент у дверях, які вели в комору показалася струнка стать молодця.
— Не твоє добро, варяже, не руш!
І не швидше вдаряє на чаплю сокіл, як Станко кинувся на Свена. Закітлувалося в сутіні кімнати, блиски мечів наче лискавки замиготіли у сяйві огнища. З голосним проклоном кинувся Ґялляр помагати конунґові, та ось зпоза нього якийсь голос крикнув:
— Моя стріла, Ґялляре, вимірена просто на тебе!
У дверях за Станком появився Грач із натягненим луком. Спинився Ґялляр, старий Козняк кинувся доставати зі стіни списа, коли нагло на дворі почувся гомін, крик, метушня, брязкіт зброї. Прожогом метнувся Ґялляр до виходу та в цей мент ранений стрілою захитався і впав. Рівночасно двері до сіней упали виломані напором людей і юрба ввалилася у кімнату. Двох гриднів Свена завзято відбивалося від членів Володимирової дружини. Їх ставало що раз то більше, аж ось ускочив між перших величній витязь у золотистому шоломі та з грецьким, міддю кованим щитом, у руці.
— Роман, Ладо моє! — сплеснула в руки Мирослава.
Та чи це справді був її Роман, той колись спокійний, тихий, ніжний молодик, якому навіть на ловах жаль було розлитої крови? Ох ні! Він ось і оком не кинув на неї, тільки сам наступив на обох гриднів, які у тісноті кімнати ставляли опір юрбі гриднів і не допускали її до місця, де Свен і Станко зводили смертний двобій. Він щитом відбив удар одного з гриднів, рівночасно повернувшись у другий бік поразив мечем другого противника. Від напору щораз нових вояків — юрба придавила в куті Станка зі Свеном і розділила їх.
Меч варяга шалів між гриднями. Хто наблизився на його віддаль, гинув як від грому. З острахом гляділи на нього Козняк і Мирослава, повилазивши на лаву в куті. Роман пробився на силу проміж гриднів.
— Гетьте звідсіля! — гукнув.
— Свене! невірний боярине! Піддайся княжому воєводі.
Наче тигр скочив Свен на нього і зі страшенним розмахом ударив його мечем. Одначе удар зісовгнувся по підставленому щиті, а варяг аж похилився від розмаху. Цю хвилинку використав Роман і звалив Свена з ніг.
— Беріть його! — гукнув.
Все, що жило, кинулося на переможеного. Наче муравлі на гадюку, яку збиточні хлопці кинуть у муравлище, налягли на Свена гридні і швидко звязали його мов дитину. Роман поставив біля нього сторожу, а щойно тоді привитався зі Станком. Бажав було привітатися і з Козняком та Мирославою, але на відгуки страшної боротьби у місті тільки усміхнувся до своєї дівчини. Мирослава тільки вибігла за ним і проводила його очима далеко заслухана у звуки, які долітали до неї аж сюди.
Над новим містом стояла заграва. Жахливо рвалися у нічній темряві крики скажених борців та зойки людей, які гинули в безнадійному бою.