Ідоли падуть/2/XXVI
| ◀ XXV. За руку дівчини | Ідоли падуть Том другий XXVI. Передсмертне признання |
XXVII. Слава князеві! ▶ |
|
Простора світлиця дворища виглядала на побоєвище. Посередині валявся розбитий стіл та поламані стільці, пірвана скатерть, потовчений та потоптаний посуд, що попадав із мисників. Валявся по землі і золочений божник, сухе зілля та золочені ідоли, під якими стояв Свен, коли боронився. З долівки челядь усунула вже трупи гриднів та варягів, тільки чорніли ще калюжі крови. В куті сповитий мотуззям лежав Свен. Його лице було біле як стіна та скривлене у маску болю. Проте ніодин стогін не виходив з його зчорнілих губ. Недалеко Свена лежав важко ранений, кровю залитий Ґялляр, а над ним блідий мов стіна, видко до краю виснажений, клячав на кривавій долівці Станко.
Мирослава підійшла до Свена й поклавши йому руку на плече — сказала:
— Свене! — Ось удруге перед тобою свідок, який закидає тобі душегубство. Востаннє взиваю тебе, дай свідоцтво правді, вкажи убийника, щоб чорна тінь злочину не падала на шлях життя невинного!
Свен наче не чув слів дівчини. Всі присутні з напругою гляділи на гру лиця звязаного героя. Та ніодин мязень не рушився на його стиснених устах.
— Воєводо! — заговорила знову Мирослава. — Не бути нам зі собою у парі, та я завсіди з подивом гляділа на появу благородного героя півночі! Тому на цей гарний момент і на твою геройську честь заклинаю тебе, скажи вибранці твоїй, хто був убийником її брата?
Звільна підвів Свен голову, а його очі горіли мов у вовкулаки.
— Не воєвода я, а конунґ, дівчино. Мечем я добився влади і меч відібрав її мені враз зі силою та волею. Не жди від мене вчинку, який не був би ударом, ні слова, яке не було б проклоном!…
— Спасибі тобі, Свене, й за це! — заговорив нагло зпід печі старий Козняк, — стільки я й бажав знати! — Ти не потвердив своїх слів, значить не Роман, не Олешич… Дажбоже!…
І старий вхопив себе руками за сиву голову.
— Ха, ха, ха! — зареготався Свен. — Стареча слабість матірю самодурства! Я не потвердив своїх слів, але й не заперечив їх!
— Я питаю тебе, як рівний рівного, а навіть вищого — наставав боярин. — Зразу ти був воєводою, опісля конунґом і я корився тобі у всьому. Тому прохаю тебе ще раз. Не я твоїм суддею, ні твоїм ворогом, а князь. Для мене ти завсіди тільки колишній союзник, який мав навіть увійти в мою рідню, а якому я віддав все своє майно…
— Хочеш відповіді, добре! Розвяжи мені руки і ноги, дай мені меч і щит, тоді поговоримо знову як рівний з рівним.
— Достойний боярине! — вмішався Збранич, коли побачив як старий затрусився і опустив руки. — Бачу, що слабнеш, як ослаб колись і я від очей і слів цієї гадюки. Знай, що я сторожем цього зрадника і збережу його на люту княжу кару, хочби й головою прийшлося наложити мені чи тобі!
Те кажучи, встав і станув між Свеном і боярином.
— Ха, ха! — засміявся тоді Свен. Ось бачиш, боярине, кому залежить на правді? Саме той, хто обвинувачує мене, боїться моєї поруки. Ха, ха! Не завсіди має боягуз і брехун сотню помічників. А цих чотирьох тут — це мало! — Гордо і згірдно вказав на чотирьох гриднів Збранича.— Не я боюся правди, а ти, Свене, княжої кари — відповів молодець. — Що ти хоробрий, знаємо всі, але скажений вовк теж хоробрий і нема йому від цього чести.
— Слова, молодче, слова! А ти діло покажи! — непевним голосом почав Козняк. — Дай доказ, що ти й Роман не причасні у злочині, а тоді про мене!
— Доказу бажаєш, боярине? Гаразд! Сам Свен казав, що привід до злочину дав гріш, саме той, який ти віддав Свенові.
— Так, але хоча б він і витратив усі гривні та куни, то все ж не відцурався ні мене, ні моєї дитини. Не про гроші йшло йому, це ясне! А як так…
— Як так, то той в кого ті гроші, дає також доказ невинности їй вертає їх тобі.
— Хтож це такий?
— Я!
— Ти?…
Від скаженої злости посиніло лице варяга. Козняк відступив від Свена, з розхиленими устами стежила Мирослава за сваркою, а Збранич спокійно говорив далі.!
— Так, я! У посіллі моєї невісти у Мощаниці зложене, боярине, твоє майно, яке відібрали ми Свеновим людям. Не хибує і ногаті, а береже його воєвода Соломирич…
— Слава ж богам білим, богам добрим! — закликав Козняк, — а тобі, хлопче вони заплатять сторицею по заслузі. Гей! Нелегко то на старости літ глядіти багачеві на злидні його дитини. А всеж не про тебе тут річ іде, а про Олешича.
— Не справедливий ти, боярине! Проти слів Романа стоять слова Свена, а я єдиний свідок злочину. Чим же слово Свена вартніше? Чим моя порука нестійна?…
За цей час заспокоївся дещо Свен і опанував гнів, який давив йому горло.
— Ні, нестійна твоя порука, бо гроші по закону війни належать до князя. Легко віддавати не своє добро. Все одно не понюхати тобі його!
— Води! — сказав хриплим голосом Свен після довшої мовчанки.
Ніхто не рушився.
— Терпи, зраднику, — пробурмотів Станко, бо не міг у цьому ворогові бачити і признавати людину.
Та ось Мирослава піднялася з лави і по хвилині принесла Свенові глечик води. Жадібно пив варяг, і дівчина притримувала глечик при його почорнілих губах.
— Миро! — прошептав, випивши, — твоє серце — нічим смараґди Фреї! Зроби ще одну ласку та подай мені ще раз води, але з отрутою.
В його голосі звучала страшна щирість.
— Боїшся, воєводо? Страх тобі княжої кари? — спитала глумливо дівчина.
— Раниш моє серце, Миро, і то нізащо. Чи боїться смерти той, хто прохає отрути?
— Ніякий герой не прохає отрути від ворога, бо це доказ, що більше боїться його ніж смерти. Але ти скажи, хто вбив Доброгоста, а замість отрути, дам тобі до руки ніж.
— А що зробиш з убивником?
— Йому теж дам ніж, але в серце…
Стиха заскреготали зуби варяга.
— Сказав би я тобі, дівчино, але присяга вяже мене. Та ти перекажи Рогніді, що я тут. Хай вона побачиться зі мною! За те обіцюю тобі, що таксамо як ви не почуєте від мене імени злочинця- душегуба, так теж Володимир не вчує імени твого батька, а тоді ваше майно, збережене Збраничем, залишиться за вами!
Мирослава кивнула головою. Справді, коли Свен випреться спілки з її батьком, то й Кознякові куди лекше виправдати себе перед судом князя. Оглянулася. Старий Козняк спав уже на лаві, ратники дрімали біля Свена, який сидів непорушно, сповинений мотуззям. На долівці стиха харчав Ґялляр. Тільки Збранич не спав. З добутим мечем сидів напроти вязнів та видко насолоджувався вдоволеною помстою.
Нагло Ґялляр припіднявся з долівки і розложив рамена, ніби молився до вогню на широкій печі.
— Льокі, Льокі! — хрипів. — Червоне полумя обхоплює мене… червона кров заливає все… діти… такі білі… гарні… то у жертву велитневі!… Геть від мене! Пропадай! Хай побє тебе Льокі кривавим, огненим мечем!… Проклін тобі, проклін і смерть!…
Упав ниць та судорожними рухами рук порпався у кривавій пилюці долівки. Крик його пробудив сонних і вони гляділи з острахом на боротьбу життя зі смертю.
— Дайте йому води, — обізвався один із ратників, але ні він сам, ні хто інший не рухалися з місця.
Нараз залунав спокійний, мов у повні сил виданий голос Свена.
— Увійди між вибранців Одіна, вірний дружиннику! Вальгаля відчиняє тобі вже ясні ворота. Золотий ріг меду подає тобі білорука Валькира. Відійди в мирі і жди мене. З моєї теж тече кров, як і з твоєї. Прощай!
Зірвався з долівки Ґялляр, здавалося, що останнім відрухом кинеться на Свена, та ось сильна струя крови бухнула йому з уст. Без стогону повалився варяг на долівку з глухим стукотом.
— Мирославо, поклич слуг, щоб винесли трупа! — оглянувся за дівчиною Станко.
Та Мирослави не було вже в кімнаті.
Тієї останньої ночі не спалося в Києві нікому, не спалося й Рогніді. Та не тривога відганяла від неї сон, а гнів, страшний, лютий, бо безсильний гнів обманеної жінки. Ще з вечора Снорре приніс їй вістку, що Свен поїхав на витичівський шлях „по невістку“. Обманець приспав її був обіцянкою й вона не станула між ним і полочанами, поки ще на це був час. Тепер було вже запізно. Присягу від них відібрав уже Свен. Свен виділив їм уже паї добичі, вони були його дружиною, а не її. Біля неї був тільки Снорре та декілька слуг, а її перша служебниця з боярського роду мала стати княгинею…
„Ні, неможливо було, щоб Свен брав Мирославу на княгиню усієї Руси. Неможливе було й те, щоб молоде дівча, та щира й люба Мирослава, яка так любила її та її сина, захотіла ограбити їх обоє і то через подружжя з сороклітнім. Ні!“
Сумніви обсіли ум княгині, а годі їй було на них відповісти. І коли вона так сиділа і німо гляділа перед себе, нагло дикий гамір перепинив її думи. В її садах почався бій, з Берестового аж до кімнат долітали вигуки й верески, брязкіт зброї, а Володимирів город засвітив пожежою. Що це було? Якась дальша дія київської ворохобні, але яка? Непевність здавила серце Рогніди.
„Тікати б! — майнула думка. — Та куди? Скрізь вороже населення, деревлянська рать відмовилася, полочан бють, погано!…“
Один Снорре не втратив голови. Він сам умить позачиняв усі ворота і заніс їжу та напиток у таємний льох, де була захована кімнатка на випадок небезпеки. Рогніда заспокоїлася дещо, бо з цієї кімнатки можна було зійти над ріку, і тікати далі водою.
Та на диво ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред боєвища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та зїзду на Поділ. Аж ось наче смолоскип загорілося по той бік майдану дворище Свена і все, що жило побігло туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмови між службою і почула нагло знайомий, низький, жіночий голос.
— Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!
— Мирослава! — погадала Рогніда і крізь вікно видала наказ привести до себе дівчину.
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.
— Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може принести погубу або спасення. Треба подбати за майбутнє…
— Майбутнє, дитино? — лагідно спитала Рогніда і погладила темне волосся дівчини. — Хто може його збагнути? Воно виростає з крови та смерти і ніхто не знає, чи це калина, чи отрута…
— Для тебе, милостива? Ох, ні! На тебе не підійметься нічия рука!
— Навіть Володимира, гадаєш?
— Навіть його, княгине! Нагадай собі, що він вибачив тобі уже не таке…
— Ох, ти називаєш це вибаченням? — сумовито відповіла Рогніда. — Ні, дитино! Тоді, коли він підіймав на мене руку, а темна тінь смерти уже закривала мені мій зір, тоді… він був ще мій… Тепер він знову вертається, наче Одін до Брунгільди. Він не простягне вже до мене руки по ріг меду… Я згинула для нього… — Тут оживилася нагло. — Та нехай! Так мусіло і мусить бути. Ніхто не сміє ламати вірности… навіть Льосна!… Та у цій боротьбі святого звичаю зі серцем, вмирає щастя.
Мирослава не все розуміла з цих слів, а зрозуміла, що Рогніда любить Володимира, що вибачення його їй байдуже, та не байдужа їй втрата. Аж тепер стало для неї ясне неодне у поведінці княгині, чого не розуміла раніше. Ось чому вона не хапала за ніж у всі ці довгі-довгі роки, коли то нераз знеможений вином витязь покоївся біля неї непробудним сном. Ось чому не покинула княжого двора підчас подорожей та походів непосидющого князя. Ось чому не позбірала коло себе вчас деревлянського земства, варягів, франків і ворожих новому ладові земських бояр Київщини, не вчинила того, що зробив Свен!…
— Не знаю, достойна твоїх задумів, бо вони за далекі для мене, а знаю тільки, що князь у ніякому разі не підійме руки на тебе і твоїх, бо ворогом Володимира тільки Свен, а не ти.
— Якто? Не я?…
— Свен відібрав присягу полоцької рати на своє ймення, а не на твоє та Ізяслава. Він і сватався до мене, а не до тебе, всупереч волі власної дружини, та твоїх полочан!
— Ах! я добре знала куди він поїхав під вечір із Ґялляром. Та чи гадаєш ти, що він справді бажав мати тебе за жінку?
— Боги знають, достойна! Він дав прилюдно запоруку, якої не ломить ніодин варяг, та чи додержав би слова, хто скаже? Хто раз скривив душею, тому вірити годі!— Дав запоруку?
— Так! Він клявся Одіном, клав руку на меч і присягав, що єдиною княгинею Києва буду я, а Ґялляр схилив голову і всі признали вагу даного слова…
— А я гадала, що він зводить тебе, а він зломав вірність мені. Із усіх гадючих сердець позбирав Льокі лестощі та їдь і вложив їх у серце дужого витязя! У ньому збезчестили боги хоробрість!
— Так, але завтра чорна Мара покриє йому очі, — відповіла дівчина — а з його життям умре і правда — правда про смерть мого брата. Це стіна, яка станула між мною і Романом Олешичем.
— То ти, дитино, любиш Олешича? — спитала Рогніда.
— Так! — певно і спокійно заявила дівчина.
Рогніда встала.
— Як так, то я послухаю поклику Свена! І хоча яким хитрим буває Ніфлюнґ, більша є помста ошуканої жінки. Ходи! Свенові вирвемо тайну, а його самого кинемо до стіп князеві, наче гадюку, в якої вирвали зуби… Чи ти сама?
— Ні, при мені отрок Збранича, а Снорре може покликати ще декого.
— Так нехай покличе! Уже день, крадьки не перейдеш!
Ранок був холодний, непривітний, день наче отягався з приходом, тільки осінні галки стадами спадали на вулиці. З вулички в уличку перемикалися дві жіночі постатті, а старий Снорре з шістьома ратниками провожали їх. За закрутом шляху показалося дворище Козняка. Ледви чи хто пізнав би у тих руїнах селитьбу першого богача в Києві. Поламаний паркан, розбиті ворота та віконниці валялися перед хатою, а біля воріт рядочком лежали Ґялляр, його ратники та вісьмох гриднів Романа, які згинули у боротьбі зі Свеном.
— Чого вам? — спитав вартовий.
— Домів вертаємось, юначе! — відповіла Мирослава. — Невжеж ти не пізнав мене?
— Тебе то я знаю!… Але княгиня?… і ось цей варяг та ще з ратниками?… — сказав вартовий і ратищем показав на старого Снорре.
— Це не ворожі ратники, а наші і тільки для безпеки княгині ми взяли їх з собою. Одного старця чейже не боїтеся.
— Гм! Заждіть на сотника.
У дверях появився Станко. Він увесь яснів, нічим молодий у весільний ранок. Жваво підбіг до Мирослави.
— Де батько? — спитала дівчина.
— Спить у коморі.
— Чи є хто біля нього?
— Ні! Насилу поклали старого! — засміявся Збранич. — Завісили двері до світлиці веретою, то й заснув.
— Спасибі! А що Свен?
— Постогнує і клене. У нього гарячка!
— То і добре. Тепер іди і збуди батька, але так, щоб Свен не чув. Обидвох вартових вишли на двір і пусти до Свена княгиню!— Якто? залишити їх обоє без варти? Ніяк не можна.
— Ти-ж будеш за завісою з нами.
Дівчина розказала Станкові про намір княгині і впевнила його, що не буде ніякої зради.
У світлиці панувала сутінь, на огнищі тлів ще невеличкий огник, при якому гридні зварили сніданок. Рогніда побачила у самому кутку під божником непорушну темну постать.
— Свен!
— Вийдіть обидва! — наказав Станко — станьте біля воріт і без мене не перепускайте нікого, ні туди, ні назад.
Вартові вийшли, Станко та Мирослава докинули ріща на вогонь, а самі пішли у комору, де на долівці сидів старий Козняк.
— Що сталося? — питав заляканий. — Невжеж пора на суд?
— Так, пора! — відповіла Мирослава — але суддею будеш ти, батьку!
— Я?
— Так! стань ось тут біля дверей і слухай, як княгиня говоритиме зі Свеном.
Станко прикляк на одне коліно біля самих дверей, добув стрілу і наложив її на тятиву. Всі троє стримали віддих.
— Привіт тобі, герою! Ти кликав мене і я тут, бо швидко вкриє тебе Гель і я не почую від тебе слова правди!
На звук голосу княгині здрігнулася темна постать і чути було скрегіт зубів Свена. Довгу хвилину змагався з болем, аж підняв голову і розплющив очі.
— Ти прийшла, княгине? — спитав. — Спасибі тобі, та ти прийшла жаліти мене, чи сміятися?
— Норми випряли нам обоїм невдачу, а з призначення годі сміятися. Для мене вмерла надія з твоєю зрадою. Нема в мене вже майбутнього, є тільки дитина… і ніж!
Ізза пояса видобула ніж східного виробу з тонким, золотом січеним вістрям. Свен звісив голову на груди. Його видко брала гарячка і відривані слова падали з уст.
— Горить, горить!… Вовк Фенріс рве мені нутрощі. Суд, сором… смерть!.. Рогнідо!
Тут зірвався і здавалося, що одним зусиллям розірве ремені. Нелюдське хрипіння добулося з горлянки і велитень опав назад на землю.
— Рогнідо — шепотів, скреготаючи зубами — якщо ти варязького роду, якщо ти жінка, в якої залишилося хоч за макове зерно чуття, встроми мені цей ніж у серце, або ні… перетни отут бючку… Ох, якби я міг зубами перегризти її сам!
— Ні, Свене, то не я вбю тебе, а Володимир, бо ти його зрадив, а мене обрехав. А за віроломність і зраду не ножем карають, а кратами… у гноївці!
Слова ті протверезили Свена. Його зуби знову заскреготіли, але відповідь, яку дав Рогніді, була ясна і спокійна:
— Властиво я не зрадив тебе, Рогнідо! Ти як і ми всі бажали тільки влади і слави.Рогніда покрутила головою. — Чи ти справді вже так віддавна бажав слави і влади? А навіщож ти стільки разів обрехав Володимира, мене, Козняка, Мирославу, Ґялляра?.. Як можна тобі вірити у щонебудь? Поясни мені бодай тепер свої задуми, коли хочеш, щоб я допомогла тобі перед княжим судом.
— Слухай! Перед смертним словом витязя впевняю тебе, що вже підчас останнього походу на печенігів я загадав повалити князя, якого я сам виніс на київський престіл. Та до цього треба було мені рати і гроша… Полоцьку рать мала дати ти, а гріш Козняк. Тебе я гадав зєднати собі обітницею помсти, а гріш Козняка дістати з руки дівчини…
— Якто? — удала зачудування Рогніда — у Козняка-ж був син і не дочка, а він був дідичем майна богача.
— Був, тому і згинув! — кивнув головою Свен.
Швидким кроком підійшла Рогніда до нього.
— То так, Свене? Заклинаєш мене на моє серце, щоб я допомогла тобі ввійти між вибранців Вальгалі, а сам ще перед порогом смерти кидаєш кров, розлиту тобою, на голову невинних?
— Смерть хлопця давала мені дівчину, а батька робила мені союзником. Вона дала мені гріш і силу. Ось тобі і правда, Рогнідо.
Та Рогніда не спішилася, сховала ніж у піхву, вложила його за пазуху, а там і сказала:
— Боги чули твої слова, Свене, боги і люди, над якими не маєш милосердя навіть при своїй смерти. Тебе засліпила гадюча злоба Ніфлюнґа, якої повна вся твоя вдача. Так, бачиш, дурив ти всіх і мене все життя, обдурю і я тебе дещо при смерти!
— Пробі, княгине, — закричав варяг і вперше та востаннє зазвучала в його голосі справжня розпука, — невжеж у мене таки більше людського почування, ніж у тебе?
— Ха, ха, ха! — засміялася Рогніда. — То ти ще не знав, що я жінка, якій у любові і ненависти ніхто не дорівняє? Ось гляди! Колись на Берестовому, над головкою заснулої дитини ти подав мені ось де!
Тут видобула зпоза одягу малу золоту коробочку й показала її Свенові.
— Вона була призначена для того, хто одним помахом дужих, вірлиних крил розігнав усіх своїх ворогів, як Зіґурд Ніфлюнґів. Ти карлик проти нього, Свене, підлий, брехливий, хоча злющий та злобний. Тож ти, а не він повинен згинути від такої гадючої зброї. Не для тебе меч, ніж, кров, червона кров вибранця-героя. Для тебе запінені уста, посиніле лице та судорогами покривлені члени боягуза!
І кинула на долівку коробку зі затроєною голкою. Добула ніж і протяла на руках Свена ремені, щоб він міг ворухнутися і повзати. Свен повзав як гадина і зубами пробував добути з коробки голку, поки обезсилений болем і гарячкою не охляв непритомний.