Ідоли падуть/2/XXVII
| ◀ XXVI. Передсмертне признання | Ідоли падуть Том другий XXVII. Слава князеві! |
XXVIII. Нова віра ▶ |
|
У золотому шоломі та багряній мантії, які дістав був від імператорів після перемоги над Вардою, Володимир на білому мов молоко коні в'їздив на подвіря Козняка. При воротах стрінув його боярин, та не той сам дідуган, що кілька місяців тому. Тоді ще просто трималася його сива голова на плечах, а гордощі світили в очах опірного боярина. Тепер ніхто не віднайшов би був його у цій злиденній появі дідуся з запалими щелепами, червоними, мутними очима та труськими руками.
— Боги з тобою, милостивий, під мою стріху вітають — почав Козняк і схилився до стремени князя, — та вибачай не цвітом стелиться тобі дорога, не медом поливається… Трупи та кров…
Старий розвів руками і знову схилив голову, наче ждав грому. Та в очах князя не було лискавки, тільки зворушення. Від Путяти, Святослава та Богдара він дізнався вже був про участь Козняка у змові, про його безвинність і що тільки через його непослух та спротив Свенові вдалося вчас обезсилити ворога. Князь поклав руку на сивій голові боярина.
— Не тобі старому виправдуватися, а мені що наїжджаю на твою домівку у таку пору. Приводять мене сюди дві речі. Перша…
Мирослава, що стояла коло батька вмиті здогадалася і побігла в хату за колачем і медом.Князь випив, узяв кусник колача і видко радів, що дівчина така схвильована.
— Рожі на твому личку, рожі та мак, — говорив заїдаючи — та не за колачем я прийшов, а за другим…
Дівчина спаленіла ще дужче, а таця затремтіла в її руках.
— А візьміть хто від неї мед, бо все що призначене для нас, випє мати Земля.
Прискочив Станко, узяв від дівчини тацю, а дівчина вмить закрила лице рукавом. Опісля другою рукою добула зза пазухи хустину князя і подала Володимирові з поклоном.
— Ти на груди носила її, дівчиио, на серце клала дарунок свого вибранця? Так, вона ще тепла, гріє і пахне твоєю молодістю!
З острахом глянула дівчина на князя.
— Вибач, милостивий! Я мусіла заховати її від очей, бо по неї посягав Свен.
— Невжеж, дівчино, гадаєш, що Свен не добув би її звідтіля? Якжеж ти забезпечилаб її? — допитував, та у веселому, жартівливому звуці глибокого його голосу зазвенів мякший тон ніжности.
— Я пришпилила б її ножем, милостивий! — різко відповіла дівчина, і ніхто, дивлячись на неї, не сумнівався, що вона каже правду.
— Як так, то спасибі тобі, дівчино, за вірність, хай так само вірне буде тобі щастя! Але бачиш, твоя краса не мені зацвила, хоча й велика її ціна! Комуж маю віддати цю хустину, а з нею й моє княже право?
Враз загуділо у зборі.
— Мені, мені! — гукали воєводи, сотники, гридні, ба й ополченці. — Киньмо жребій.
Гамір і регіт піднялися звідусіль, та князь підняв руку і все стихло вмить.
— Важке питання тай годі! — заговорив знову, — я міг би звернути тобі свободу, та твій батько старий, міг би віддати тебе не тому, кому треба. Міг би веліти кинути жребій, та відомо, що найбільше щастя у дурнів… Гм!
— Милостивий князю, віддай хустину тому, хто повалив твого і мойого ворога — сказала поважно дівчина.
Ніхто не засміявся. Кожний чув, що ці слова не жарт. Усміх щез із лиця Володимира.
— Хтож це такий? — спитав зацікавлений князь.
Та в цей мент усміхнувся, коли побачив Романа, який виступив з гурту і станув коло дівчини.
— Мені віддай її милостивий! — сказав спокійним певним голосом. — Не за заслугу, а по закону любови.
— Як так — повеселів князь, — то зайве й ваше прохання. Воєвода Роман молодий, та самі бачите всі, що сила в нього та завзяття небуденні; а щодо дівчини… то їй Богу, не знаю, чи хто другий зваживсяб посягнути по неї після Свена?.. Щож, бери, хлопче, чи пак достойний воєводо. Даю тобі її хустину, як обіцяв перед виїздом у Візантію. При цьому заявляю всім загалом і кожному зокрема, що воєвода Роман не в дарунку дістав цю хустину, а виборов її мечем, як ялося героєві! А тепер ведіть мене до Свена! цеж моє друге діло!
Веселий гамір, який був наче відгомоном на слова князя, нагло стих, лице Володимира скамяніло, по всьому зборі пролетів лиховісний дух Морани.
— Він оттут, милостивий! — сказав Станко з поклоном. — Розступіться!
Враз подалися на боки Козняк, Мирослава, Роман, служба, ополченці та гридні. На поламаній лаві перед хатою сидів варяг. Синя, майже чорна ліва рука, розпухла наче довбня лежала безсильно та непорушно на колінах, а з місця, де були ремені, скапувала кров. Його обличчя було спокійне і суворе, як завсіди, тільки жовте, наче у мерця. Уперше від коли Володимир покинув Київ, стрітилися обидва давні герої, а перед очима обидвох душ промайнули марива минулого. І зраз Володимир. маючи перед собою найзавзятішого ворога пригадав собі все те, що бачив на Босфорі. Перед ним тут у поросі, крові та гнилі лежить минуле, пережите, погане, а нове видане незбагнене виростає йому у душі. Хриплий та сильний ще голос Свена вирвав його зі задуми.
— Чого глядиш на мене так довго, Володимире? — питав варяг. — Давно ти не бачив мене? Ждеш рога з напитком та привіту конунґа? Дарма! Ріг не оправлений, мед випитий, а конунґ програв ставку життя. Ха, ха!— Дивлюся у минуле та у майбутнє, Свене, а ні з одного ні з другого не вільно глумитися, тим більше, коли тінь смерти паде нам на чоло — відповів суворо князь.
— Минуле у нас спільне, Володимире, і хіба дурень завертає до нього, коли нема вже з цього користи. У майбутнє забігає лише боягуз, бо справжній герой вдаряє мечем та жде жребія смерти або перемоги.
— І ти не бачиш ще того, що між нашим минулим і майбутнім лежить пропасть? Ти не збагнув ще, що конунґ не те саме, що варяг на зміїному човні!
— Я знаю тільки, що вільно героєві та по чому пізнати боягузів…
Враз потемніло лице Володимира:
— Знаєш? Герой не бреше, не обманює і не зраджує! — сказав різко — а роблять це саме боягузи. І не хто інший, а ти зрадив мене, обманув своїх гриднів і полочан, обрехав Козняка.
— Тебе я не зрадив, бо всякому свобідному героєві вільно посягнути по владу. Усе на світі застромлене на вістрі меча. Раз ти полишив мене у Києві, то ти дав мені волю йти, куди захочу. Кознякові я сказав те, що вважав правдою…
— Брешеш, падлюко! — вирвалось у Станка. — Перед княгинею говорив ти не те. Тепер ми вже знаємо, і то саме з твоїх уст усю правду.
— Ах!
Очі варяга хотіли якби пробити Станка своєю діявольською скаженістю.— То ви підслухали? — і злість горіла в ньому як полумя. — Так, я обрехав Козняка, — говорив далі мов у гарячці — але у війні та у любови всі способи добрі, якщо ведуть до успіху. Ти, Володимире, викопав ту пропасть, про яку говориш. Ти винен усьому!
З вибачливим усміхом і спокійним рухом голови почав Володимир відповідь:
— Ні, воєводо, не я копав пропасть і не я винен, а винен час, який деколи залізною рукою добувається до воріт держави. Як навіть у далекі новгородські, вятські чи бярмські области щойно у травні стукає весна, ломить кригу та нівечить снігові звали, так і до воріт твоєї та моєї землі застукав дух нової правди. Ти втік перед ним зі своєї землі, не відступав від трухлявих ідолів, поки новий дух, невидний і всесильний, не переміг тебе. І бачиш, я зрозумів, що вся наша земля кличе його, коли хочемо стати поруч інших земель світа — або загибати. Ця конечність завела мене у Візантію і дала мені в руки бажане добро. Тобі здавалося, що меч, який побє мене, знівечить і самого духа. Ти помилився, Сване! Не я побив тебе, а та земля, якої знаряддям я став і вона вбилаб тебе була навіть на моїй могилі. Ти міг був щонайбільше скинути володаря. Але з мого попелу повстав би завтра местник і змів би тебе з лиця нашої землі, що рветься до життя!
Тільки близькі Володимирові такі, як Роман, Збранич, Мирослава та старі члени княжої ради розуміли слова князя, інші вперше вчули з його уст, що він приєднався до грецького Бога, якого прихильників стільки жило на землі Дажбога. А що цей Бог показався могутніший за Перуна, то ніхто й не дивувався. Всі були горді, що їх князь знайшов нову силу для них усіх, більшу як досі.
— Я вікінґ і закон морських героїв є моїм законом. Суди мене своїм новим законом, бо за давнім мій суд уже відбувся.
Настала знову хвилина мовчанки. На землі Дажбога чужинця ніхто не кривдив і його судили завсіди законом землі його походження. Свена можна було судити тільки за душегубство, грабіж та підпал підчас ворохобні, а не за зраду.
— Свене — сказав прикінці князь — за новим законом судити тебе годі! Твоя правда! Ти не з мого світа, а з того, який я вже залишив за собою. Я забуваю за зраду князя її держави, бо не я твій князь і тут не твоя держава. Проте за законом твоєї землі мушу залишити за тобою всю кров та сльози, згарище і руїни. Ти поставив якнайвищий закон — закон крови! — то й боронися від нього, або загибай!
Кинув меч до стіп Свена і сів на коня. Та в цей мент зашуміло у зборі. За час суду зібралася була на вулиці величезна юрба народу, яка пильно стежила за ходом суду. Тепер закричали всі.
— Він наш, наш! Давайте його!
— За кров дітей наших!
— На шматки його! Перун йому в тімя!
— Хай його побє хрест! Смерть злодієві! Смерть, смерть!Здавалося, що юрба ще у прияві князя таки справді розірве Свена на шматки. Потоком рушила громада на дворище Козняка. Та нараз Свен устав. Спокійно, гордо, як колись на Берестовому поглянув на юрбу владним поглядом. Праву руку простягнув вперед та крикнув:
— Не вам судити конунґа! Дяка тобі за правду, Володимире!
І спокійно, певною рукою вбив собі у бючку на шиї маленьку золоту голочку. Хвилину постояв просто, відтак зробив пів обороту у бік і тяжко впав на землю. Ібн Дауд не ошукав варяга. Отрута вбивала мов блискавка, без болю та муки. Ніхто не смів доторкнутися трупа. Грізний і величній, як за життя лежав витязь на землі, тільки його іскристі очі затемнилися і погасли.
— Поховайте його за законом! — приказав Володимир. — Ми живі воюємо тільки з живими. Прощавайте!
— Слава, слава князеві! — залунали оклики, а в їх супроводі поїхав Володимир на Берестово.