Ілюстрована історія України/Ігор і Ольга

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

22. Ігор і Ольга. По Олегу став княжити Ігор. І знов як за часів Олега маємо його трактат з Візантиєю та ріжні звістки чужоземні з останніх років його панування — про похід на Царгород і похід на каспійські краї. Видко, що так було звичайно: перші роки князювання йшли на те, щиб скріпити своє становище, приборкати непокірних князїв і намісників, неслухняні волости і племена, а приборкавши і маючи в руках великі воєнні сили, київські князі робили походи в далекі, богаті краї, шукаючи добичи і слави.

З Візантиєю по Олегових трактатах довго стояла згода. Київське війско ходило нераз в поміч візантийському цїсареви, як тому трапляли ся війни або повстання. В записках візантийського цїсаря Константина Порфирородного заховали ся рахунки з грошей, які були заплачені руському полкови з 700 вояків, що був в морськім походї візантийськім на Арабів 910 р.: заплачено йому за сей похід золота 100 лїтр (фунтів). Се ті походи руських вояків у Візантию, що памятає наша колядка.


Ой під вербою під зеленою
Стояла рада — хлопцїв громада;
Радили ж вони добрую раду:
Не купуймо, браття, золоті перстнї —
Купуймо, браття шовкові шнури.
Шовкові шнури, мідяні човна:
Спустимо ся вниз по Дунаю,
Гей по Дунаю під Царегород.
Ой чуємо там доброго пана:
Ми йому будем вірно служити.
А він нам буде добре платити:
По воронім коню, по золотім сїдлї,
По калиновій стрілцї, по хорошій дівцї.

Але під сорокові роки згода з Візантиєю розбила ся і 941 р. Ігор вибрав ся великим походом, морем на сам Царгород. Греки кажуть, що було тої Руси 10 тис. човнів, але тут певно порахували забагато. Час для походу вибрано добре, бо грецькі кораблї тодї вислано на Арабів, і так Ігор з своїм військом без перешкоди зблизив ся під Царгород. Але протоку тутешню Греки заставили кораблями, які встигли зібрати, і напавши на Ігореві човни, почали кидати на їх бомби з так званим „блискучим“, або „грецьким огнем“: як з рецепту видко, був се теперішнїй порох. Тодї руські човни завернулись і пустили ся грабувати малоазійські береги. Тут пустошили міста, мучили людей, забирали здоби чу. Але кінець кінцем не пощастило їм і тут: надтягнуло грецьке військо і кораблї, обступили Русь і погромили. Похід був значить нещасливий, але в Київі потім оповідали про нього навпаки: що Греки перелякали ся Руси й відкупили ся дорогою цїною. Новий трактат з Візантиєю уложено в 944 р, і сим разом Візантия, користаючи з своєї побіди, покоротила права руських купцїв, заборонила їм куповати найдорогші паволоки, а Ігор обіцяв, що не буде нападати на грецькі володїння в Криму.

Щасливійший був похід Руси на каспійське побереже в 944 р. Про нього богато оповідають тамошнї письменники, а славний перський поет Нізамі пізнїйше (в XII віцї) написав фантастичну (казкову) поему про се: по одній сторонї виступає руський король з 900 тисячним військом, що їде на слонах, — против нього іде сам Олександр Великий, щоб покарати за пороблені спустошення, і по семи битвах нарештї проганяє. На правду руське військо не було таке велике, але йому удало ся обловити ся здобичею і піти зовсїм безкарно. Сим разом, памятаючи попередню засідку, воно перейшло суходолом під Дербент, через північний Кавказ, відти пустило ся морем на устє Кури і потім Курою пішло в гору в край, що звав ся Агованїєю (тепер Карабаг). Тоді він належав до Арабів. Русь опанувала сей край, засіла в його столицї Бердаї на р. Курі і грабувала сусїднї краї довго, кілька місяцїв, поки в руськім війську не почали ся хороби з непривички, тому що їли богато тутешнїх овочів; тодї пішло собі назад.

Ілюстрована історія України (1921). c. 63.jpg
58. Побереже каспійське в X віцї.

Цїкавїйше, нїж сї заморські походи, було б нам знати, що дїяло ся тодї дома, на самій Українї, та про се не маємо докладнїйших звісток. З трактату Ігоря і з звісток Константина Порфирородного бачили ми, що київські князї в тім часї панували над великими просторами аж до Новгороду, до городів над Волгою, мали під собою богато князїв і намісників (дивись с. 56). В нашій лїтописи заховали ся деякі перекази з тих часів про війни київських князїв з племенами, шо вони підбивали собі, „примучували“, аби слухали ся їх і давали дань, про підвластних князїв і намістників, що при нагодї підіймали й собі голову против київського князя. Дещо заховало ся і в старих піснях, наших і чужих, про тодїшнє житє дружинне. Наші колядки памятають про такі дружинні походи на городи українські та збиранне з них окупу: іде військо на Чернигів, бє до города, аж нарештї винесли йому відти „мису червінців“ на поклін, потім так само на Переяслав, на Київ. Дружина дїлиться здобичю, трапляєть ся, що князь забирає собі що краще, а дружина жалїєть ся, що лишає їй самі перебірки, і через те його кидає:

Ілюстрована історія України (1921). c. 64.jpg
59. Візантийські паволоки, про котрі стільки мови в наших звістках IХ — X вв.: шматок з ризницї міста Оксер (Франція).

 Пан Хомуненько — переберниченько,
Сам молоденький, кінь вороненький,
Перебирає між кониками —
Котрі лїпшиї то собі бере,
А котрі гіршиї — служенькам дає.
Перебирає між сїделками —
Котрі лїпшиї то собі бере,
А котрі гіршиї, служенькам дає.
Перебирає між уздечками —
Котрі лїпшиї то собі бере,
А котрі гіршиї, служенькам дає.
Пан Хомуненько — переберниченько,
Перебирає між сукенками —
Котрі лїпшиї то собі бере,
А котрі гіршиї служенькам дає.
Пан Хомуненько переберниченько
Перебирає чоботоньками —
Котрі лїшиї то собі бере,
А котрі гіршиї служенькам дає.
Пан Хомуненько переберниченько
Перебирає між дївоньками —
Котрі ладнїйші то собі бере,
А що погані — служенькам дає,
Бувай же здоров, пан Хомуненьку,
Сам молоденький, кінь вороненький...

В одній з пісень про Вольгу він їде по дань з своїх городів, як оден з меньших князїв, племенник київського князя:

 Став Вольга́ рости — виростать
І збирав собі дружиноньку хоробрую
Тридцять молодцїв було без одного,
Сам Вольга́ за тридцятого.
Рідний дядько Володимир стольно-київський
Дарував йому три городи найкращиї —
Молодий Вольга́ от Всеславєвич
Вибрав ся до них за получкою
Із своєю дружиною хороброю.

По дорозї встрічає він Микулу Селяниновича і той його остерігає що „получку“ — дань не так легко буде зібрати:

Ой гей же Вольга́ ти Всеславевич!
Там живуть мужики все розбійники:
Попідрубують мости калиновиї,
Потоплять тебе у ріцї у Смородинї!

І Вольга просить їхати з ним „в товаришах“ за тою данею „получкою“.

Се неясні, глухі спомини, що долетїли до наших часів уже злинялі, покручені. В старій київській лїтописи, записані яких сто лїт по подіях, вони далеко свіжійші, хоч і тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичні образи минулого. Бачили ми, як у тих переказах невдатний похід Ігоря на Візантию стає добичним і щасливим, так само і пізнїйшій похід його сина Святослава; так само, без сумнїву, зміняли ся в сих оповіданнях і події внутрішього житя Київської держави. Перед нами не факти, а поетичні образи минувшини, але вони дають добре розуміти сю минувшину.

Ілюстрована історія України (1921). c. 65.jpg
60. Візантийска паволока, з витканим написом: „за Василя і Константина христолюбних володарів“.

Лїтопись оповідає, шо Ігор воював з Уличами і Деревлянами. Уличі довго боронили ся; їх город Пересїчен тримав ся три роки і не піддавав ся Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його: „примучив“ Уличів і дав своєму воєводї Свенельду дань з них. Потім йому ж дав дань з Деревлян, що давали по чорній кунї з диму (з господарства). Дружина Ігорева почала нарікати, шо він занадто богато дав доходів одному Свенельдови: „тепер, казали, Свенельдові вояки посправляли собі зброю й одежу гарну, а ми ходимо голі“. Тай почали намовляти Ігоря, шоб він пішов з ними у Деревлянську землю — ще й собі дань з неї взяти: „ходїм, кажуть, княже, добудеш і ти і ми“. Ігор послухав, пішов з ними і вимучив від них дань ще й для себе, крім того що взяв Свенельд для себе. Потім розохотив ся на ту деревлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружини „ви собі з даню ідїть до дому, а я верну ся і ще похожу“. І пішов ще дань збирати, з малою дружиною, щоб не дїлити ся з усею дружиною і більше на свій пай дістати. (Так оповідали потім Свенельдові дружинники про Ігорову жадність). Деревляне, почувши, що Ігор знов іде з них дань брати, стратили терпець і порішили йому кінець зробити. Зібрали раду з своїм князем Малом і кажуть: „як вовк внадить ся між вівцї, то і все стадо виносить, як його не вбити, — так і з сим Ігорем, як не вбємо його, знищить нас до решти“. Післали до його, щоб спамятав ся і дав їм спокій: „чого знов ідеш до нас? адже взяв уже всю дань!“ Та він не послухав і почав збирати дань. Тодї Деревляне з міста Іскоростеня напали на його дружину і побили її — бо було її мало, а самого Ігоря вхопили і замучили люто: нахиливши верхи дерева, привязали до них Ігоря, і потім пустили — так ті дерева й роздерли Ігоря.

Зістала ся в Київі по Ігорі його вдова Ольга з малим сином Святославом, і першим дїлом вважала за свій обовязок пімстити ся за чоловіка та приборкати непокірних Деревлян. Пімста була святим дїлом в тих часах — хто не відомстить, за того Бог не відомстить, каже старе словянське прислівє, і чим тяжша була пімста, тим більше чести було местникови. В народї ходило богато оповідань про те, якими хитрими способами і як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть чоловіка. Ольга в наших переказах стала типом, взірцем хитрої княгинї, як Олег — взірцем хитрого князя; Олег і Ольга — се пара: хитрий чудодїй князь і хитро-мудра княгиня; навіть через подібність імен всякі оповідання переносили ся з одного на одну. Про Олега оповідали, як він ходив похрдом на Царгород і хитрощами своїми на смерть перелякав Греків, про Ольгу — як вона їздила до грецького цїсаря в гостину, як він її сватав, побачивши її красу і премудрість, а вона хитромудро від того сватання викрутила ся, попросивши цїсаря щоб був її хрещеним батьком, а як став хрещеним батьком, не міг уже оженити ся з хрещенницею — виходить, що Ольга краще знала християнські порядки, як сам цїсар візантийський.

З оповідань про її пімсту над Деревлянами маємо в лїтописи кілька: в однім вона закопує в землю деревських послів, що прийшли її сватати за деревського князя, в другім каже їх спалити, піславши вимити ся до лазнї. В третїм Ольга справляє тризну — поминки на могилї свого чоловіка, і коли Деревляне поупивали ся медом, сказала своїм воякам їх побити. В иньшім вона просто йде походом на Деревську землю й пустошить та нищить її, людей каже бити, иньших бере в неволю, і так примучивши, накладає данину ще тяжщу, нїж було за Ігоря: дві части каже платити до київського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього походу иньше оповіданнє знову росказує, як хитро Ольга здобула деревське місто Іскоростїнь (теп. Іскорость): ніяк воно не піддавало ся їй, і Ольга сказала, що не хоче вже від них нїчого, тільки аби дали з двору по три голуби та по три горобці, і як ті повіривши дали, вона тих птахів роздала своїм воякам і казала попривязувати їм запалений трут до ніжок: птахи з трутом полетїли під свої стріхи й запалили місто, люде почали тїкати, а Ольга казала своїм воякам їх бити. Але такі оповідання про підпалюваннє міста звірятами або птахами є у ріжних народів.

Ілюстрована історія України (1921). c. 67.jpg
61. Ольга в гостях у цїсаря — стоїть в середнїй аркадї перед цїсарем (малюнок з грецької хронїки Скілїци).

Так, по тодїшнїм понятам, Ольга свято сповнила свій святий вдовин обовязок, і в памяти народнїй зістала ся, як взірець шановної жінки, що свято сповняє що до неї належить: шанує память свого чоловіка, виховує дїтей, пильнує їх спадщини, мудро править державою, обїздячи її, роблячи порядки, і не лакомить ся вийти в друге хочби й за самого цїсаря грецького.

Лїтопись згадує, що по ріжних місцях зістали ся її становища і ловища, погости і міста, звані її йменнєм. Але то могли бути так само й „знаменія“ Олегові.

В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собі священика і казала поховати себе по християнському звичаю, без тризни. За се її потім признано святою.