Ілюстрована історія України/Святослав і його сини

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Святослав і його сини
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

23. Святослав і його сини. Син Ігоря і Ольги Святослав так само густо приодягнений лєґендою (байкою) в пізнїйших переказах народнїх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодїй, що все робить штукою, а смілий і чесний лицар-войовник, що у всїм поступає одкрито і сміло, не шукає здобичи нї богацтва, цїнить тільки славу воєнну і для неї одної живе. Се герой княжої дружини, її найвищий ідеал. „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком“ — каже оповіданнє записане в літописи, — „він почав збирати богато хоробрих вояків, бо і сам був хоробрий і легкий, ходив як пард (лєопард) і богато воював. Не возив з собою возів, нї казана, анї варив мяса, тільки порізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстелював на спаннє підклад (що під сїдлом був), а в голови сїдло, — такі ж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав на перед: „іду на вас!“

І так описує лїтопись насамперед його похід на схід: на Хозар, на Касогів — Черкесів і на Ясів — теперішнїх Осетин, що жили тодї не тільки на Кавказї, а й далї на північ, аж у Подонє; також війну з Вятичами, котрі перед тим давали дань Хозарам, а тепер мусїли давати дань до Київа. Від арабських письменників знаємо, що тоді Русь понищила краї й торговельні городи болгарські й хозарські, Ітиль, Болгар і иньші, порозгоняла людей, попустошила їх оселї. Тодї стала вона ще сильнїйшою ногою на устю Дону і на Азовськім мюрю, заразом відкрила дорогу своїм походам на Каспійське море. Можна було сподївати ся нових походів Руси туди, на персько-арабські городи. Але натомість доля перекинула Святослава в балканські краї, в Болгарію: візантийський цїсар Никифор задумав знищити Болгарію і для того замислив напустити на неї Святослава. Намовив до того Святослава через одного Херсонесця Калокіра: той підбив Святослава поставивши дїло так, що Святослав для себе має здобути Болгарію, а Калокір буде собі старати корону візантийську. Святославу ся думка дуже сподобала ся: захопивши в свої руки Болгарію, та маючи в руках Київську державу, він міг опанувати цїлий Балкан та й сягнути по сам Царгород, як славний цар болгарський Симеон півстолїтя перед тим (в початках X віку). Але й без того Болгарія була смачним куском. „Не хочеть ся менї в Київі жити“, каже Святослав в лїтописи потім, засївши в Болгарії, як його київські бояре намовляли, щоб лишив далекі краї та пильнував батьківщини, — „хочу, каже, жить в Переяславцї на Дунаю (столицї болгарській) — то середина землї моєї, там всяке добро сходить ся: від Греків паволоки, золото, вино, овочі ріжні, від Чехів і Угрів серебро і конї, з Руси шкіра (міхи), віск, мед і челядь“. Мусїв Святослав наперед знати про те болгарське добро і тому з утїхою прийняв заклик Калокіра, не здогадуючи ся грецьких хитрощів.

Зібравши велике військо, кинув ся він 968 р. на Болгарію, побив болгарське військо під Доростолом на Дунаю (тепер Силїстрія) і зайнявши західню Болгарію, осїв ся в Переяславцї (тепер село Преслав іколо Тульчі).

Та слїдом прийшли з Київа вісти, щоб Святослав на ґвалт прибував, бо Печенїги обступили Київ і не дають дихати. Київські бояре докоряли Святославу, що не пильнує своєї держави: „ти, княже, чужої землї шукаєш та пильнуєш, а свою покинув: трохи нас не забрали Печенїги, — і матїр твою, і дїтей твоїх“. Намовляли його, аби лишив ся в Київі, але Святослав не схотїв. Прогнав Печенїгів в степи і знов почав збирати ся до Болгарії. Але стара Ольга, що досі правила за сина в Київі, чула, що недовго їй ходити по світу, й затримала Святослава, щоб був при її смерти. Дїйсно вмерла скоро, і тепер Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Київі, другого сина Олега в Деревлянській землї, в Овручу; Новгородці, у котрих сидїв за батькових часів сам Святослав, теж добивали ся, щоб і у них він посадив котрогось з своїх синів. Але нї Ярополк, нї Олег не хотїли йти у Новгород; тоді оден з київських бояр, Добриня, брат Святославової улюбленицї Малуші, що мала від Святослава сина Володимира, намовив Новгородців, аби просили дати їм Володимира, і так стало ся: поїхав у Новгород Володимир з Добринею, що мав правити його іменем, так само як иньші бояре мали правити в Київі і Овручі іменем малого Ярополка та Олега.

Ілюстрована історія України (1921). c. 69.jpg
62. Камінна труна викопана на цвинтарі Десятинної церквї (дехто вважає її труною Ольги).

Так упорядкувавши, Святослав рушив знову в Болгарію. Лїтопись оповідає про сей другий похід так як оповідано в Київі: Болгари без Святослава засїли в Переяславцї й не хотїли його приймати. В битвї вони почали перемогати, але Святослав підбодрив свою дружину: „Мабуть прийдеть ся нам тут полягти! потягнїм же відважно, браття і дружино!“ Вояки схаменули ся, били ся відважно, прогнали Болгар і здобули місто. Потім Святослав післав до Греків сказати: хочу іти на вас і взати город ваш, як сей узяв“. Греки схотїли його перехитрувати: „ми“, кажуть, „не годні против вас стати, візьміть з нас дань на себе і на дружину свою, скажіть тільки, скільки вас єсть, то ми дамо по тому числу на кождого чоловіка“. Се ж Греки робили по лукавству свому, каже лїтописець, а Святослав не догадав ся, сказав, що має війська двадцять тисяч — і то ще причинив, аби більше дани взяти, бо мав тільки десять. Греки ж зібрали сто тисяч війська і пішли на Святослава. Побачивши таку силу, військо Святославове злякало ся, але він опамятав їх: „Уже, каже, нема куди дїти ся нам, хоч не хоч мусимо стати проти в них, отже не зробім сорому землї Руській, а ляжмо тут кістьми своїми! мертвому нема сорому, а як побіжимо, то буде нам сором! не тїкаймо ж, а станьмо кріпко! я піду перед вами — як поляже моя голова, тодї промишляйте самі, про себе!“ Тодї вояки крикнули: „де, княже, твоя голова поляже, там і свої зложимо!“ І вдарили ся війська, і обступили Греки Русь, і стала ся битва велика. Подолїв Святослав і побігли Греки, а Святослав пішов під Царгород, розбиваючи по дорозї городи, що й досї стоять пусті. Тодї цїсар візантийський дуже злякав ся, зібрав своїх бояр — радить ся з ними, що робити. Радять бояре післати Святославови дарунки, спробувати, на що він охочий. Посилають золото і паволоки з чоловіком розумним, аби приглядав ся, як то Святослав прийме. Прийшли Греки, положили перед Святославом золото і паволоки — той анї подивив ся, каже слугам: „возьміть то собі“, і забрали. Приходять Греки до царя, кажуть „анї подивив ся на нас, казав тільки слугам забрати“. Радить оден: „царю, спробуй іще, пішли йому зброї!“ Понїс то посол Святославу — як же той не втїшить ся, бере до рук, любуєть ся, каже цїсареви дякувати. Оповіли то цїсареви — „е, кажуть бояре, лютий се чоловік мусить бути — про богацтва не дбає, а за зброю хапаєть ся, нема що робити, давай йому дань“. І післав цїсар до Святослава: „не йди вже на столицю, возьми дань, яку хочеш“. Дали йому дань — а він ще й на убитих сказав давати: „се візьме його рід“ каже. Так забравши дань і дари великі, пішов до Переяславця з славою великою.

Се оповідає лїтопись, так як оповідали в Київі. Але в дїйсности ся друга війна болгарська не так щасливо випала для Святослава. Болгарії може йому й не треба було здобувати на ново, бо там полишив своїх людей і військо. Вернувши ся, почав собі підбивати землї полудневі, забалканські, а щоб держати Болгарів в покорі, страшенно лютував, побивав людей без милосердя. Та принаймнї Греки оповідають, бо тепер, задумуючи висадити Святослава з Болгарії та захопити її в свої руки, вони удавали себе приятелями та опікунами Болгарів.

Новий цїсар візантийський Іван Цимісхій післав до Святослава, аби взяв собі те, що обіцяв йому за поміч Никифор, та забирав ся з Болгарії. Святослав був дуже тим ображений, загрозив походом на сам Царгород і справдї рушив до Тракії, в близші околицї Царгороду. Греки боронили ся, поки Цимісхій, упоравши ся з иньшими справами, міг рушити з усїма силами на Святослава. На устє Дунаю вислав кораблї з „грецьким огнем“, щоб не пускати помочи з Руси, а сам через балканські проходи необережно покинені Святославом без оборони, пройшов в Болгарію. Заставши наприготованим Святославове військо, обступив Преслав і взяв по недовгій облозї, а захопивши в неволю болгарського царевича Бориса, проголосив його царем болгарським, і після сього болгарські міста стали піддавати ся йому, як оборонцеви й опікунови Болгар. Тодї не гаючи часу Цимісхій рушив на самого Святослава, що стояв в Доростолї. В кріпкім бою, що тут став ся, гору взяли Греки. Святослав замкнув ся в містї і так почала ся облога Доростола, що потягла ся три місяцї й докладно описана грецькими істориками.

Ілюстрована історія України (1921). c. 71.jpg
63. Святослав жене Болгар (з грецької хронїки Манасії).

Русь боронила ся сильно; нераз виходила з міста і пробувала знищити машини і ріжний припас грецький. Греки мали великі страти в своїм війську, але й Руси ставало все тяжше в облозї бо не могла діставати нових запасів. Нарештї Святослав рішив зробити ще одну пробу, дав велику битву, і як вона не вдала ся — постановив мирити ся з Греками. Обіцяв віддати невільників і уступити ся з Болгарії, аби тільки свобідно пустили. На тім стала згода, списано трактат, захований в лїтописи. Святослав зрікав ся Болгарії, обіцяв не чіпати грецьких городів в Криму, обіцяв бути союзником Греків. За те Греки пустили його свобідно і видали всякий припас на дорогу; грецький історик каже, що видано було Святославовому війську збіже ще на 22 тисяч чоловіка, а що згинуло в війнї, те рахує він на 38 тисяч.

По сїй умові Святослав захотїв побачити ся з цїсарем. Той приїхав на Дунай з великим полком кінним, в богатій, золоченій зброї; Святослав же приплив з другого берегу на човнї, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсїм просто і нїчим не визначав ся з поміж иньших, тільки чистїйша була на нїм полотняна одежа, а єдиною окрасою був золотий ковток в усї. Вигляд його описує очевидець так: був він середнього зросту, кремезний і сильний, ніс мав короткий, синї очі, густі брови; бороду мав голену, довгі вуса і на голові чуб; виглядав суворо. Поговорив трохи з цїсарем, сидячи в човнї, й поїхав.

Зрікши ся Болгарії Святослав міг потїшати себе богатою здобичею, що йому лишила ся, а може думав на Руси зібрати нове військо та вернути ся ще раз. Але на дорозї з Болгарії чекала його біда: в порогах Днїпрових, де робили ся засїдки на руських купцїв, засїли ся на Святослава Печенїги, прочувши про богату здобич, шо він везе з собою (може то й Греки таки дали їм знати, щоб небезпечного ворога збути ся). Не можучи пройти з великими тягарами своїми під печенїзькою грозою, Святослав вернув ся назад на Днїпрове устє і там лишив ся зимувати, щоб вичекати якоїсь зміни на краще. Але тут не стало припасу, настав голод і раннєю весною пішов Святослав знову — пан або пропав, шукати дороги через пороги. Не пощастило — наложив головою в битві з Печенїгами; відрубали йому голову і з черепа зробили чашу на памятку побіди над славним завойовником, що „чужої землї шукав, а свою втеряв“[1]

Ілюстрована історія України (1921). c. 72.jpg
64. Святослав здобуває болгарське місто (звідти ж).
  1. В пізнїйших переказах про Святослава так і оповідаєть ся, шо на чаші з його черепа зроблено напись: „чужого шукаючи своє згубив“. Се провідна гадка цїлої лїтописної повісти про Святослава.