Ілюстрована історія України/Володимир

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

24. Володимир. Подїлені Святославом землї Київської держави не раз уже певно й перед тим дїлили ся й знову збирали ся в руках найбільш проворного чи щасливого княжича, і тепер як не стало Святослава, скоро почала ся війна між його синами, чи тими боярами-правителями, що правили їх іменем. Кождий хотїв собі загорнути усю спадщину. Ярополк київський пішов війною на Олега деревлянського; казали, що се стало через намови його боярина Свенєльда, бо Свенельдового сина забив Олег, придибавши на ловах у своїх лїсах. Стала ся битва під Овручом, Олегове військо побито, і тїкаючи до міста, зробило воно такий стиск на мостї, що сила людей попадала в рів. Між ними зкинуто й князя Олега, і він задушив ся там під кіньми й людьми, що попадали на нього. Могилу його під Овручем і тепер ще показують. Так Деревлянська земля дістала ся Ярополкови.

Ілюстрована історія України (1921). c. 73.jpg
65. Київське військо (кн. Борис — з житя Бориса і Глїба).

Почувши про се, Володимир утїк з Новгорода за море, збирати Варягів, бо побоювавсь, що знищивши Олега, Ярополк і до нього візьметь ся. Ярополк тодї взяв собі і Новгород, посадив там своїх бояр, та й иньші землї став під свою руку збирати, тих князїв і намісників, що по них сидїли під свою власть нагинати. Але незадовго Володимир вернув ся з за моря з варязькими полками, вигнав Ярополкових воєвод з Новгорода й став готовити ся до боротьби з братом. Насамперед звів він війну з сусїднїм князем полоцьким, що держав руку Ярополка. Се була сумна їсторія, оспівана потім в піснях про те, звідки пішла ворожнеча між князями полоцькими і князями київськими. В сих піснях і повістях оповідало ся, що у того полоцького князя, Рогволода на імя, була донька Рогнїдь. Її сватав і Ярополк і Володимир, і Рогнїдь не схотїла йти за Володимира: „не хочу, каже, розувати робичича“ (сина невільницї) — бо такий був звичай, що жінка на весїллю розувала чоловіка. Сї слова переказали Добринї й він дуже загнївав ся та завзяв ся пімстити ся за таку образу свого роду. Підбив Володимира до походу —

 Прийшли і город обступили
Кругом, і город запалили,
Владимир князь перед народом
Убив старого Рогволода,
„Потя“ народ, княжну „поя“,
„Отіде в волости своя“,

як переказував Шевченко сю сумну історію. Рогнїдь мусїла стати жінкою Володимира. За всї нещастя, що так рясно впали на її бідну голову, прозвано її Гориславою. Від Володимира мала вона сина Ізяслава; але маючи иньших жінок, почав він нею нехтувати: прискучила йому. Тодї ще й зависть прилучила ся до всяких гірких почувань, які Рогнїдь мала на Володимира, і бажаннє пімсти стало опановувати її. Якось в ночи Вододимир спав у неї і вона порішила його вбити — підняла вже ніж на нього, але в ту мить Володимир прокинувсь і вхопив її за руку. Признала ся Рогнїдь, що хотїла пімстити ся за батька, коли Володимир перестав її любити з її дитиною, і Володимир порішив смертю покарати її за сей замисел. Звелїв їй прибрати ся „у всї убори цїсарські“, як була вбрана при шлюбі, сїсти на ліжку й чекати його. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і як Володимир війшов до покою, малий виступив і сказав так як мати його навчила: „батьку, чи думаєш, шо ти сам тут?“ Побачивши сього малого свідка, що мав би бути оборонцем і местником за матїр — Володимир кинув меч, наготований на Рогнїдь, і відказав: „А хтож би тебе тут сподївав ся?“ Спитав поради у своїх бояр, і ті порадили йому задля сина помилувати матїр та дати їм їх батьківщину, Полоцьку землю. Володимир так і зробив, і від того Ізяслава пішов рід полоцьких князїв, що нераз потім завзято воювали ся з київськими князями, що пішли від иньшого Володимирового сина Ярослава. — „з того часу здіймають меч Рогволожі внуки на Ярославових внуків“, кінчить ся повість про Рогнїдь.

Ілюстрована історія України (1921). c. 74.jpg
66. Похід водою (звідти ж).

Се вже одначе пізнїйша історія, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, а може й іще декого з сусїднїх князїв, що держали руку Ярополка, рушає походом на Київ. Ярополк не був готов до війни й замкнув ся в Київі. Але Володимир знайшов зрадника між Ярополковими боярами, Блуда на імя. Обіцяв йому всяку честь — буду, каже, мати тебе за батька, аби поміг менї кінець братови зробити, і Блуд здав ся на те. Щоб лекше віддати Ярополка в руки Володимира, намовив його утїкти з Київа до маленького городка Роднї, що стояв коло теперішнього Канева — мовляв там буде йому безпечнїйше. Ярополк послухав, але через се впав іще в гіршу біду, бо в Роднї скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що прислівє таке зложило ся: „біда як в Роднї“ Блуд почав тепер намовляти Ярополка піддати ся братови: однаково, каже, не можеш його перебороти — бачиш, скільки має війска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вірний йому, радив утїкти до Печенїгів та від них взяти поміч — Ярополк постановив іти до Володимира й покорити ся, та просити якоїсь волости з його руки. Блуд же зараз післав повідомити Володимира: „чиню твою волю, приведу до тебе Ярополка, приладь усе, щоб його убити“. Володимир приготовив: як Ярополк ішов до нього, при дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не могли прибігти на поміч, а ті Варяги взяли Ярополка на мечі й закололи його.

Так Володимир опанував волости братнї, а потім заходив ся зібрати під своєю властю й иньші землї. Кілька лїт пішло на се збираннє Руської держави; в лїтописях зістали ся звістки тільки про деякі походи його: на Вятичів, на Радимичів, в теперішню Галичину, котру він тїснїйше звязав з Київською державою, і на ріжні сусїднї племена. Тільки з звісток про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, яке велике дїло в тім часї довершив Володимир. Він позбирав землї й волости, що були залежні від Київа, поскидав тих „світлих і великих князїв“, що сидїли тут і не конче хотїли слухати ся молодих князїв київських, та на місце їх посадив своїх синів. Примучив непослушні племена, повідбирав землї, що за останнї часи захопили були сусїди, і тих сусїдів присмирив. А щоб землї Руської держави тїснїйше звязати, власне ото розсадив по них своїх синів. Мав їх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував тих синів, під опікою довірених боярів, як сам за молодого віку правив в Новгородї. Посадив, кажуть наші джерела, в Новгородї Ярослава, потім Вишеслава, у Пскові Судислава, у Полоцьку Ізяслава, у Смоленску Станислава, у Турові Святополка, у Володимирі на Волини (мабуть разом з Галичиною і пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканї (над землями подонськими, кримськими і кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростові (в землях горішньої Волги) Ярослава, а потім Бориса, у Муромі (в землех по ріці Оцї) Глїба. В управі самого Володимира зістав ся центр українських земель, середнє Поднїпровє, та може ще деякі новоприборкані землї.

Мусїла ся робота коло „збирання Руської землї“ коштувати богато війни, богато крови: бачили ми, яким суворим, навіть лютим малюють Володимира оповідання про молоді його роки і перші лїта його полїтичної дїяльности; роблять вони се потроху й умисно, аби тим виразнїйше виступила зміна, коли Володимир перейшов на християнську віру, став лагідний і ласкавий. Але безперечно таки перша половина князювання Володимира була дуже крівава. Та скріпивши державну будову силою і страхом, убийствами і війнами, він не вдоволив ся тим, а подбав звязати землї своєї держави звязками внутрішнїми, добровільними, а не насильними. Вже отеє саме, що він на місце чужих намістників і князїв, або далеких свояків, котрих звязь з київським княжим родом ослабла і призабула ся, розсадив своїх рідних синів, мало велику вагу в дальших відносинах. З сього часу починаеть ся династична ідея в землях Київської держави: князї потомки Володимира з свого боку (в своїм інтересї), а дружина й громадянство — з свого (також з певних своїх інтересів) ширять, розвивають і скріпляють гадку, що землї Руської держави — се спільне добро роду Володимирового, він його мусить пильнувати, але тільки Володимирові потомки мають ним володїти: нє має тут бути нїяких иньших князїв, тільки Володимирове потомство, і кождий з князїв його потомків мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся „династична ідея“ мала велике значіннє і справдї звязувала певним внутрішнїм звязком, почутєм одности і спільности (солїдарности) сї землі протягом цїлих віків. Але крім неї увів Володимир в житє своєї держави ще иньші могутнї внутрішнї звязки — релїґійні й культурні, а то через розповсюдненнє нової віри — християнства, що стало релїґією державною, правительственною в землях Київської держави.

Ілюстрована історія України (1921). c. 76.jpg
69-70. Срібні монети з іменем Володимира, з його портретом і гербовим знаком на другім боцї. Написи: „Володимиръ на столѣ, а се єго серебро“