Ілюстрована історія України/Вдача, звичай і віра

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Вдача, звичаї й віра

13. Вдача, звичаї й віра. Чужоземці хвалять тодїшнїх людей наших за щирість і привітність. Особливо цїкаво описує візантийський письменник Прокопій Антів і Словен, себто Українців і їх сусїдів кінця VI віку часів розселення. Каже, шо вони ласкаві до чужоземців, гостинно приймають їх і проводять далї, щоб не стало ся їм якоїсь шкоди. Жінки їх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити анї бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухати ся чужої гадки, кождий тягне на своє. І через те бувають між ними суперечки й кріваві бійки. Подібно кажуть і пізнїйші письменники про Українцїв та й иньших тодїшнїх Словян. Кажуть, що се люде відважні й воєвничі і нїхто б не міг їм противити ся, як би вони тримали ся одностайно.

38. Кільця — кісники, з волинських могил.

Любили повеселити ся і забавити ся, поспівати й попирувати. Без піснї, танцїв, гри не обходила ся нїяка оказія. Лїтописець сердито оповідає про тодїшнї ігрища між селами, а на них „плясання і всякі бісовські пісні“ — тому що вони були звязані з старою, поганською (язичеською) вірою. „З плясаннєм, гудіннєм (музикою) і плесканнєм“ справляли ся весїлля. Про київське військо оповідає візантийський історик, що воно цїлими ночами забавляло ся музикою й танцями та піячило. „Руси в тім веселіє щоб пити, не можем без того бути“, каже князь Володимир в оповіданню про його хрещеннє: київський лїтописець вложив тут йому в уста сучасне прислівє. І всякі свята поганські, а потім і християнські, уродини чи похорони — все звичайно справляло ся великою випивкою.

Ся вдача привітна й ясна відбила ся і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, анї калїчили за провину, відрубаючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантийським або старинним нїмецьким. Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та калїченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгіршім разї оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на житє чоловіка наставати не любили. Що иньшого на війнї, там уже як прийшло ся — то вже, казали, суд божий. Але калїчити чоловіка й життя позбавляти — не любили того.

39. Жіночий убір із могил словянських (з Полтавщини), часів по розселенню.

Ясними і веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосїдають ся на щастє чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйній ростинности, в усїм житю природи. Прокопій оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Здаєть ся, його називали Сварогом. Пізнїйшими часами ріжні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога, себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сварожичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня соняшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїй бог“ оборонець худоби. Всї вони звали ся богами — се слово означає добро, благо (звідти такі слова як богатий, збоже, і убогий — такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зістали ся в віруваннях нашого люду, тільки покрили ся йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія, і таке иньше.

Але окрім таких головних богів давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і се імя тодї не значило чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні порубавши то все на части. І потім все те спалили, а на тім місцї насипали могилу.

41. Чорна могила (в Чернигові), що близько підходить до оповідання Араба^[1].

Се оповіданнє підходить до того, що справдї знаходять в старих українських могилах ІX — X вв. В одних сторонах у нас ховали небіжчика, закопуючи в могилї, в иньших палили і засипали землю, або спаливши на иньшім місцї, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилї справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звало ся „тризна"), при тім досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилї, або й при щоденнім обідї кидали страву (як се ще й досї ведеть ся на Полїсю). Житє чоловіка за гробом представляло ся як точнїсеньке продовженнє його житя на землї.

↑ На розрізї означено черними плямами: зверху слїди якогось памятника, в серединї — може останки тризни: ріжна зброя і два роги для питя, оковані сріблом (з них оковка одного подана вище на рис. 1). На сподї точок, де спалено небіжчика з усяким добром його: на купі лежать останки зброї; наоколо останки господарського знарядя: зелїзні обручі й дужки відеръ, сокіра, долото, ножі, серпи, зерно різне, кістки до грання, то що.

[1] На розрізї означено черними плямами: зверху слїди якогось памятника, в серединї — може останки тризни: ріжна зброя і два роги для питя, оковані сріблом (з них оковка одного подана вище на рис. 1). На сподї точок, де спалено небіжчика з усяким добром його: на купі лежать останки зброї; наоколо останки господарського знарядя: зелїзні обручі й дужки відеръ, сокіра, долото, ножі, серпи, зерно різне, кістки до грання, то що.

[1]