Ілюстрована історія України/Побут українських племен

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрована історія України (1921). c. 36.jpg
33. Зернотерка з передмікенських мазанок — памятка тодїшнього хлїборобства (меньшим, закругленим камінем розтирали зерно на великім, рівнім каменї).

12. Побут українських племен. Про наші племена лїтописець каже, що вони ріжнили ся між собою своїми звичаями і побутом — „мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде“. Але сї ріжницї не були великі, і далеко більше в житю і побутї всїх сих племен було одинакового або подібного. З оповідань лїтописцїв та иньших київських писань, з переказів чужосторонцїв, які описували наші сторони, з находок у старих могилах і скарбах, нарештї і з самої мови, можна знати досить докладно, як жило ся нашим людям тодї, по їх розселенню на нових ґрунтах, в теперішнїй землї українській. Розумієть ся, не однаково жили по великих, богатих, торговельних містах і по глухих хуторах в глубоких лїсах, далеко від світу — як і тепер є велика ріжниия між городянами й хуторянами. Проте ті ріжницї, які лїтописець показує, не мають великого значіння, великі вони тільки в його очах, як і тепер часто можна бачити, що люде з одної околицї дражнять ся другим, бо вони якесь відмінне слово уживають, або инакше вимовляють, або трохи инакше вбирають ся, а воно тим часом дрібниця.

Ілюстрована історія України (1921). c. 37-1.jpg
34. Наральник з Київщини, часів Київської держави.
Ілюстрована історія України (1921). c. 37-2.jpg
35. Рало — як мусїло виглядати.

В сїм часї, як бачимо, люде наші скрізь кохали ся в хлїборобстві і найбільше з нього живили ся. Се видно і в мові: слово жито, котрим звали збіже, означає те, чим живуть люде: ще як люде не знали нїякої металїчної снасти, орудували камінем, почало ся на Українї хлїборобство; тепер же навіть в глухих сторонах, як от у Деревлян, про котрих київський лїтописець оповідав, що вони живуть „по звірячому, як худоба“, — і там люде орали і сїяли, і з того жили. В Могилах Деревлян і Сїверян знайшли ся серпи і зерна ріжного збіжа (жита, овса ячменю або пшеницї). В ріжних писаннях згадують ся майже всї теперішнї роди збіжа (тільки гречки нема), з знаряду хлїборобського — рало, плуг, борона, мотика, заступ (рискаль), цїп; говорить ся, як люде орали, сїяли, жали, молотили, віяли. Господарство значить було подібне до теперішнього; тільки що млинів не мали, а мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птицї ще мало; за те богато займали ся бжільництвом: самі богато меду споживали, і продавали мед та віск, і податки князям теж медом та воском платили. По лїсових сторонах держали пчіл у бортях: в деревах видовблювали дупла, досить високо, щоб не дістати з землї, і в ті дупла пускали рої; де не було лїсів, держали рої в улїях. Звіроловство, з котрого колись головно жили, тепер стратило давнє значіннє, як розвинуло ся хлїборобство: ловили звіря більше для шкури нїж на поживу собі, або забавляли ся ловами богаті люде, бояри та князї. Звіря всякого по наших сторонах тодї ще богато водило ся. Князь київський Володимир Мономах в своїй науцї синам оповідає про свої лови: в Чернигові, каже, взяв я на узду 120 диких коней в тамошнїх пущах; по Роси теж ловив я коней власними руками: ріжні мав пригоди два тури (дикі бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене бив рогами, оден лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч від пояса, ведмідь віддер мені кусник сідла з-під самого коліна, барс скочив на мене й перевернув мене з конем...

Тому що дикого звіря й птиці водилося ще богато, та й на свою худобу було лекше, бо пастівнїв та сїножатей було більше, їли люде мабуть більше мяса нїж тепер. Про те й тодї їли найбільше вже ростинну їжу — хлїб, кашу, варену городину. Хлїб замішували на дріжжах і пекли в печи, подібно як і тепер; мясо по найбільше їли варене. Пили найбільше мед, і дуже богато, всї, від бідних людей до князів. Про князя Володимира оповідає лїтописець, що він казав розвозити бідним людям хлїб, мясо, ріжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як їли богатші люде, видко з розпорядження князя Ярослава, що мають давати княжим людям, які їздили збирати податки, для княжого вирника і його слуги що дня хлїб, по мірі пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку соли, відро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в піст замість мяса рибу.

Убирали ся просто. Носили сорочки полотняні і штани, поверху свити, а часом ще й кереї („корзно“ звало ся), на ногах якісь плетенї панчохи і чоботи або постоли, на голові шапку з якоїсь шкури, або плетену.

Ілюстрована історія України (1921). c. 38.jpg
36 — 7. Ножик і огниво з волинських могил.

В старих могилах з тих часів можна бачити останки вовняних і полотняних матерій, полотна льняного і конопляного, грубшого і тоньшого ткання, ремінні пояси і коло пояса ножик, гребінець, шкуряна горбинка з ріжним припасом — огнивом, маленьким бруском до гострення; на ногах невисокі гостроносі чобітки зшиті на подошві з тонкої вичиненої шкури (як сафян). У жінок намисто, нашийники (гривни) зплетені з дроту, на голові шапочки або наголовники ушиті ріжними прикрасами (див. рис. 38). На висках висїли кільця, нашиті на ремінець; в коси вплїтали ся також кільця — вони так і лежать рядом на кістках, від висків на чоло, або від висків на груди, як лежали коси (рис. 39). Богаті пишали ся шовковими убраннями, з грецької або арабської матерії золототканою парчею та дорогими міхами (футрами), золотими уборами ланцюхами дукачами (медальонами), золотими ґудзиками, кованими поясами. Коли князї нашї починають заходити в близші зносини з візантийським двором, переймають відти й ріжні убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богаті люде.