Ілюстрована історія України/Сїмя, рід і громада

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
14. Сїмя, рід і громада. Київський лїтописець, описуючи старі українські племена, хвалить ся, що тільки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг. Иньші ж племена каже він, жили, як звірі: у Деревлян, у Сїверян і иньших не було „браченья“, правильного шлюбу, а хапали собі жінок коло води, або на ігрищах, що справляли ся між селами: хапали собі жінку, хто з котрою умовив ся, і мали по дві й по три жінки. Але по правдї кажучи у всїм тім не було великої ріжницї між Полянами й иньшими племенами.

Не тільки тодї, а й довго потім як заведено вже християнство, вело ся так, що богатші й значнїйші люде мали по дві жінки й більше (духовенство старало ся завести бодай, щоб одна жінка, вінчана, вважала ся головною). Свобідно й легко розводили ся, відправлючи жінку, а натомість брали иньшу. Жінкам же годило ся бути вірними своїм чоловікам, і вірність українських та й взагалї словянських жінок славила ся по світу.

Ілюстрована історія України (1921). c. 43.jpg
42 — 3. Похорон в трунї: могила в розрізї і кістяк у могилї [1].

Жінку брали або в формі купна, нїби чоловік купував собі жінку, або викрадав, хапав її. Колись дїйсно тим способом собі добували жінку, але в сїм часї се був обряд тільки — так от і лїтописець каже, що хапали собі жінку на ігрищу, хто з котрою змовляв ся наперед. Се так як і досї ще в весїльнім обрядї нашім рід молодої стереже дївчини, а бояре молодого її силоміць добувають і з нею тїкають:

Припадь, припадь, Марисуню, до столу,
Обступили боярчики довкола,
Кіньми грають, двір рубають,
Шабельками витинають, Марисунї шукають.

В старих грищах ся форма хапання, „умички“ була виразнїйша. А купно жінки і в теперішнїм весїллю ще дуже добре памятаєть ся:

Татарин, братик. Татарин, продав сестру за таляр,
Русу косу за пятак біле личко пішло й так...

Куплена або вхоплена жінка була колись власністю чоловіка, як кожда штука його господарства; память того зістала ся в тім ото звичаї, що жінку колись вбивали на могилї чоловіка, як коня або собаку. Потім як погляди стали людянїйші, жінцї полишали до волї, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вірности чоловікови; але й сей звичай, видно, вивів ся в X — XI вв., бо вже наші лїтописцї тодїшнї не згадують про се. Значіннє і вага жінки в сїмї теж виросли високо; за голову жінки чоловік, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як за кождого чоловіка. З смертю чоловіка жінка займала перше місце в сїмї і сама вела хозяйство; тільки як вдова виходила вдруге замуж, додавали дїтям опікуна.

Ілюстрована історія України (1921). c. 44.jpg
44. Городище з найстарших стоїть на виступі, облитім рікою, від приступнїйшої сторони обведене ще другим валом.

Сїмї бували тодї більші як тепер. Ще сто лїт тому (а в деяких місцях і до недавнього часу) бували такі сїмї у нас, що в них було двадцять — тридцять душ; сини не віддїляли ся, брати не дїлили ся по смерти батька, а далї вели господарство спільно, під проводом або старшого, або найздатнїйшого „завідцї“. Така сїмя та мабуть і всяка сїмя взагалї звала ся в X — XI в. „родом“. „Жили кожде своїм родом на своїх місцях, заправляючи кождий своїм родом“, повідає київський лїтописець про давнє українське життє. Давнїйше ті роди були ще більші, до роду рахували ся родини собі рідні, хоч би й далекі, як то співаєть ся в весїльних піснях, де взагалї заховало ся багато памяти про старовину:

 Ой роде, роде богатий — подаруй нам товарець рогатий:
Ви дайте, таточку, волики, а ви мамонько, корову,
А ви дайте, братчики, баранцї, а ви дайте, сестрики, ягнинки,
Ви, далекий родочку, червоні....

Але ті широкі роди розбили ся, ослабли старі звязки, і на місце кровного споріднення все більше значіння стало здобувати сусїдство, близькість не походження, а мешкання. Сїмї, які мешкали разом, хоч би були й не одного роду, не одного походження, порішували і вели всякі справи, що займали всю околицю, за спільною радою „віча“ „старцїв“, себ то старших з усїх сїмей. Старі села не сидїли так купою як теперішнї: „роди“ жили окремо, „о собі“, як каже літописець — як наші хутори заднїпрянські або гірські карпатські села. Люде сходили ся на певні місця — на ті ігрища святочні межи села, на судні „коповища“, де правили суд над провинниками, вишукували злодїїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховати ся в небезпечну хвилю, ставили собі „город“, себ то місце огорожене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дїтей і всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами — старшими, що служили ще сховищами за часів камяної культури, і новійшими, що будували ся за часів розселення і потім, за княжих часів. Є між ними й малі, що могли придати ся хиба для одного роду-сїмї, й великі, такі де могли сховати ся люде з цїлої більшої околицї. Більшість їх стояли пусті, тільки про небезпеку. Але декотрі притягали до себе людей, що осїдали ся тут, виростав около „города“ так званий „острог“ — оселї обгороджені укріпленнями від ворога; оселяли ся тут купцї, заводили торги, осїдала ся ріжна старшина, богатші й заможнїйші люде; город ставав головою більшої околиці: як він рішав, так робили сусїднї села, й імя його приймала сусїдня людність. Так на місцї старих Дулїбів виступають пізнїйше Бужане і Волиняне, звані так від городів Бужська і Волиня; Чернигівцї й Переяславцї на старій землї Сїверській; Турівцї й Пиняне в землї Дреговичів.


  1. а — земля насипна, б — ґрунт нерушений, в — кільця при ухах небіжчика, ж — слїд труни і зелїзні цвяхи від неї.