Ілюстрована історія України/Відокремленнє земель і земський устрій

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Відокремленнє земель і земський устрій
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

32. Відокремленнє земель і земський устрій. Любецькі постанови 1097 р., хоч не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком полїтичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землї. Признаючи, що кождий князь повинен мати і тримати свою батьківщину, старші князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князїв з їх волостей та зібрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнїйші князї не залишали і далї нагоди, причепившись до якої небудь приключки, відібрати волость у слабшого свояка і зовсїм полишити його з нїчим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен мати якийсь удїл в спільній дїдизнї княжого роду, а перед усїм має право на свою батьківщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого відокремлення під управою місцевого княжого роду. Земля, держачи ся якогось княжого роду і пильнуючи щоб не дати нїкому вигнати його з батьківщини, здобувала тим собі окремішність. Вона в такім разї могла бути певна, що иньші князї не будуть мішати ся в її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, місцеві князї й бояре, вважаючи на бажання людности й землї, будуть приладжувати ся, приміняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собі иньшого князя, — бо се в тодїшнїх обставинах було зовсїм не трудно.

Ілюстрована історія України (1921). 94.jpg
94. Київське князївство в ХI — ХII в.

Власне разом із розмноженнєм князїв і осїданнєм іх в певних землях, розвиваєть ся отся важна зміна в відносинах князя і землї, громадянства. Князь не може опирати ся на свою воєнну силу, набрану з ріжних чужениць Варягів і всяких зайд, готових виробляти з людьми що хоч, як бувало давинїйше. Дружини тепер були малі, бо нї з чого було утримати великої, і дружина ся з осїданнєм князїв осїдає теж в землї.

З заволок вояків-купцїв вона перетворяєть ся в господарів-поміщиків, бо торговля взагалї упадає в сїм часі, через утрату степових, полудневих доріг, а економічна руїна давала богато невільних або напів невільних, кріпацьких рук, з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемішуєть ся з місцевим боярством, разом з ним стає вищою верствою місцевого громадянства. Князь чує силу сеї верстви і пильнує потрапляти їй.

Громада забирає велику власть над князем і коли не вдоволена його управою, без церемоній жадає від нього, аби перемінив те чи се, бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство — то значить боярство і міщанство більших міст, в иньших всім порядкує саме боярство, відтиснувши рядове міщанство на заднїй плян. Органом громадської контролї над князем і його управою стає віче, то значить збір народнїй: в нїм можуть бути всї свободні люде, з міста і з цїлої землї, хто прийде; одначе тон задавало звичайно місцеве боярство. Таке віче, зібравши ся з якої небудь нагоди, обсуджувало всякі справи, ставило свої жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князїв, що завидушими очами тільки й дивили ся на всї боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своїй волости, шоб його звідти висадити й самому сїсти. Я оповів вище про таке київське повстаннє против Ізяслава — перший такий бурхливий виступ народнього віча. Вони стали потім явищем досить звичайним.

В деяких землях громадянство умисно міняє як найчастїйше князїв, не даючи їм закорінити ся, і всї дїла переймає на віче та його виборних урядників, а князя зіставляє при самім начальстві над військом — так було в Новгородї. У нас на Українї до того не приходило: суд, управа, всї справи лишали ся за князем та його урядниками, але віче держало їх під своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, і князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо часті звістки маємо про віча київські, але без сумнїву і по иньших землях віче давало себе знати, — хіба де занадто розвинуло ся боярство та взявши князя в свої руки, відсадило назад иньшу громаду: так було в Галичинї.

Взагалї з відокремленнєм земель кожда жила своїм відмінним житєм і инакше воно розвивало ся по ріжних землях, хоч заразом розвивались і все глубше закорінювались і спільні прикмети устрою та житя. Право київське було рознесене князями й дружиною по всїх землях і приложене до місцевих судів і управи. Коли порівнюємо київське право, таке як ми його бачимо в Руській Правді старшої редакції (зробленої в другій половинї XI в.) і молодшої (з часів Мономаха), з пізнїйшим правом ріжних земель, як воно відбиваєть ся в тутешнїх записях права, ми бачимо велику подібність, а се показує, що основи київського права були прийняті скрізь (особливо вражають подібности між Руською Правдою й пізнїйшим Литовським Статутом, що виріс на праві найбільш відокремленої частини Київської держави — земель Полоцьких). Устрій і управа були теж в головнім досить одностайні. Одна була книжність, культура і штука візантийсько-руська, що розпливали ся з Київа протягом двох столїть, аж до його упадку. Одна була віра і церква і своєю одністю церковною, єрархічною, вона скріпляла внутрішнї звязки, земель, бо всї вони підвластні були київському митрополитови, і владики та вище духовенство в значній части виходили з Київа. З одного Печерського монастиря (заснованого в другій половині XI в. і розвиненого особливо при ігумені Феодосії, що зробив з нього найбільше огнище чернецтва на цілу Руську державу), рахували кілька десять епископів, шо вийшли відси на ріжні епархії. Все се, невважаючи на відокремленнє земель і ріжні вїдміни в їх житю, далї звязувало певною внутрішньою звязею та одностайністю землі Руської держави, особливо українські, зближені племінними звязками, географічною близькістю і всякими иньшими звязями. За сї два столїтя — від другої половини XI і до середини XIII віку власне росте й виростає ся внутрішня звязь, не вважаючи на розклад полїтичний, на відокремленнє земель та ослабленнє тої власти, що мав над ними давнїйше київський князь.

Ілюстрована історія України (1921). 95.jpg
95. Оправа євангелїя, справленого Мстиславом, князем київським (сином Мономаха).
Ярославові сини і внуки, які засїдали на київськім столі в другій половинї XI і в першій половині XII в., силкували ся яко могла затримати отсей розклад Київської держави, запобігти отому відокремленню земель. Сї їх силкування трохи припиняли, трохи запізняли те відокремленнє, та кінець кінцем воно все таки поступало все більше наперед.