Ілюстрована історія України/Половецька біда

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

31. Половецька біда. Всеволод держав ся до смерти, хотїв з загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Святополк, Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати їм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсїм. Бо користаючи з усобиць княжих, Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на поднїпрянські землї, грабили, пустошили і в нївець обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали анї хвилї спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половцї обступали міста й тримали в облозї, поки не піддавали ся. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенїгів, по недовгім спокою вертала ся тепе́р з новою силою від сих половецьких нападів.

В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом. Погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тодї в Стугнї, тїкаючи від Половцїв — як се в Слові о полку Ігоревім оспівано жалісно:

Чи не так, рече, ріка Стугна
Худу струю маючи —
Прийнявши потоки, човни розбила о кущі?
Юному князеви Ростиславу
Зачинила дно при телшім березї.
Плачеть ся мати Ростиславова
По юному князї Ростиславі.
Засмутили ся квітки жалем,
Дерева з тугою к землї похилили ся.

(В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велїв воякам своїм утопити чернця печорського, що йому ту смерть напророчив).

Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяцїв, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища, ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і згагою, схудлі з біди на лицї, почорнїлі на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста“, „я з того села“ — так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину“ — жалісно оповідає літописець про сю біду.

Ілюстрована історія України (1921). 92.jpg
92. Святославова сїмя (сучасний малюнок): Святослав, його жінка і сини: Глїб, Роман, Давид, Олег, Ярослав.

Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів і став добувати. Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, що падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустїв. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тікали далї на північ, в безпечнїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помирити ся з ізгоями. Скликали всїх князів на зїзд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, щоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володїв своєю волостю і не було війн між князями. Правда, ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька теребовельського, послухавши наговорів, нїби він з Мономахом змовляєть ся на них; немилосердно ослїпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того підняла ся нова війна, що потягнула ся кілька лїт. Але нарештї князї утихомирили ся й порішили спільними силами зайняти ся приборканнєм Половцїв. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103 — 1111) майже що року висилали війська й ходили самі князї в похід в степи, на половецькі кочовища, і тим справдї прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Українї дуже тїшили ся з того, що князї нарештї взяли ся боронити землї спільними силами. Особливо славили Мономаха, що найбільше клопотав ся тими походами на Половцїв й иньших князїв до них заохочував, і по смерти Святополка закликали його на київський стіл, проти княжої постанови, щоб кождий держав свою батьківщину. В лїтописях заховала ся гарна пісня про тодїшнїй погром Половцїв, як вони мусїли тїкати куди видко від Мономаха:

Гей Володимир Мономах пив Дін золотим шоломом,
Здобувши землю їх всю і загнавши окаянних Агарян (Половцїв),
Вигнавши Отрока у Обези за Залїзні ворота[1].
А Сирчан зіставсь на Дону, рибою живив ся[2].
По смерти ж Володимировїй у Сирчана зістав
Лиш оден гудець (музика) Орев —
Післав його у Обези і сказав:
Гей Володимир умер уже,
Вертай, брате, в землю свою!
Скажи йому, рече, слова мої,
Співай йому половецькі піснї,
А не схоче, дай йому зїля євшан понюхати.
Той нї вернути ся нї слухати не хотів —
Сей йому зїля понюхати дав
І понюхавши, сплакав, рече:
Та вже краще в своїй землї кістьми лягти,
Як у чужій славним бути.

Ілюстрована історія України (1921). 93.jpg
93. Печатка „Теофанії з Муцалонів, княгині руської“ (як думають — жінки Олега Святославовича).

Та про те той тяжкий час половецький не проминув без слїду. Вже й перед тим печенїзька біда підорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище тодїшнього українського політичного й культурного житя, — тепер половецька доправила. Богато народу розбігло ся, богато зруйнувало ся до останнього. Особливо се відбило ся тяжко на селянстві, на котрім стояло все житє — на так званих смердах. Потратили хозяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тодї з позики лихва брала ся дуже висока, і хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся. Мусїв відробляти за лихву, або за позику, праця ж цїнила ся дешево, а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсїм на вічного свого раба обернути такого довжника. На місце давнїйшого свобідного народу стали множити ся люде невільні, „холопи“, раби, так звані „закупи“ — такі що довг відробляли. На місце дрібного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопів і закупів, в великім числї. Напр. оповідаєть ся, як князї розграбили двір княжий в Путивлї й забрали там сїмсот душ „челяди“ (невільників)! „Руська Правда“ новійшої редакції, зібрана десь коло 1120 р., дуже добре відбиває у собі такі тодїшнї господарські і громадські порядки: на кождім місцї в нїй стрічаємо постанови про невільників, про законні і незаконні способи поневолення, про законну і незаконну лихву, про закупів і відробітку довгу, про утечу невільників і способи їх відшукування. Видко, що довг і поневоленнє стали прикметою сього часу.

Се викликало велике незадоволеннє між людьми. По смерти Святополка в Київі счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидів, з котрими вів ріжні дїла покійний Святополк, громили також урядників і взагалї богатих людей. Настрашені бояре покликали на київський престіл Мономаха, як найбільш любленого в народї князя, щоб завів спокій. Мономах прийшов до Київа і першим дїлом зробив постанову про меньший процент від позичок. Се показує, звідки йшло те невдоволеннє народа на богатих. Правда, що і по сїм Мономаховім зменьшенню процент зіставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентів по теперішньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсїм для нас ясна).

Все се дуже підірвало економічну силу Поднїпровя й приготовило культурний і полїтичний упадок тодїшнїх українських центрів.


  1. Обези — Грузїя; Зелїзні ворота — Дербент; Отрок і Сирчан — хани половецькі.
  2. Для Половця, що привик живити ся мясом і молоком стад своїх — се вже гірка пожива!