Ілюстрована історія України/Ярославичі

by Михайло Грушевський

◀ Ярослав

Ілюстрована історія України Михайло Грушевський Ярославичі

Половецька біда ▶

30. Ярославичі. Так як і його батько, Ярослав, позбиравши землї Руської держави, потім роздав їх своїм синам. Смерть не застала його неспїдївано, мав змогу розпорядити все перед смертю, але нїчого більше не умів зробити, як віддати Київ від разу старшому синови, Ізяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, побажав, аби й йому довело ся бути київським князем, але законною дорогою, а не насильством. Подїлив землї між синами і наказував їм жити згідливо, як годить ся синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата, київського князя. Так принаймї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князї жили в згодї, як годить ся близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.

85-6. Домовина з білого мрамору в Софійськім соборі (з переду і з боку): її вважають заичайно домовиною Ярослава.

В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнїйший князь думав про те, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зїбрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки. Нїхто не хотів чекати своєї черги на київський стіл — тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити від князя до князя київський, найстарший престіл княжий — чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князїв, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях — особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князїв опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те, що удавало ся їх дїдам: „зібрати землю Руську“, де далі то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цїлих пять родів княжих і навіть найбільш удатливим його синам удавало ся зібрати разом мало що більше як половину батьківщини. А внукам його — і того меньше.

87. Віко тієї ж так званої Ярославової домовини.

Де далї тим більше ставало князїв: число їх зростало на десятки й сотнї, і все більше дробили ся княжі волости. Теперішнї князї вже стидали ся так різати свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннєм християнських понять се здавало ся вже не гарним і безбожним, дозволеною вважала ся тільки війна, смерть в бою. Труднїйше ставало викорінювати князів також тому, що вони знаходили собі захист і поміч в своїй землї, у своєї громади. Проминули ті часи, як громада жила зовсїм своїм житєм, сама собі правила ся і судила ся, відкупаючи ся від князїв тільки даниною. Княжа власть, суд і управа їх мужів і намісників входила все глубше в житє громадянства, і не було від того спасення; отже й громадянство все більше мусїло цікавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих війн та перемін князїв на своїм княжім престолї, хотїло взагалї як найменьше мати таких перемін, бажало мати свою окрему княжу сїмю, яка б пильнувала землї, дбала про громаду і про її бажання. Через се уступало ся за князїв з такої сїмї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скільки сил ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць і зміни порядків. А слїдом за тим давня держава Руська рішучо і безповоротно мусїла ділити ся на окремі землі, під управою своїх княжих родів, династій, що тільки по імени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили зовсїм самостійно і незалежно від нього.

Ярославові сини і внуки ще не розуміли ясно, куди воно йде, і з цїлої сили силкували ся позабирати землї від братів і иньшої ріднї та зєднати у одно. Старший Ярославович Ізяслав, що дістав Київ по батьку, не був на стільки проворний та вмілий, щоб взяти се дїло на себе; тому спочатку три старші брати: київський Ізяслав, як найстарший, чернигівський Святослав, мабуть найбільш енерґічний і здібний між ними, та переяславський Всеволод, хитрий і витрівалий, — спільними силами заходили ся загарбувати волости, відбираючи від молодших та слабших братів та братаничів. Та як позабирали від иньших, тодї і між ними самими почала ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Ізяслав у власній своїй волости. і розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та подїлити ся собі його землями.

Пригода вийшла з степу. На місце Печенїгів, як я вже сказав, в наші степи прийшла орда Торків. Але се була орда слабка і на неї натискала ззаду иньша, Половецька, що скоро розгромила Торків і в 1060-х роках присунула ся до українських осель. Вже 1062 р. вона напала на Переяславщину і погромила Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов, Всеволод, по шкодї мудрий, сим разом закликав братів в поміч; пішли всї разом на Половцїв, але ті таки їх побили і почали грабити українські землї по обох боках Дніпра. Київські люде, що ходили Всеволодови в поміч, прибігши з нещасливої битви, скликали на торговищі віче і постановили йти знову на Половцїв, що почали грабувати їх землю. Післали до князя свого Ізяслава аби дав їм коней і зброї — підуть на Половцїв. Але Ізяслав не згодив ся: мабуть бояв ся, що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на нього сердиті і чимало їх сидїло тодї поарештованих у княжім „порубі“ (вязницї). Коли на вічу сказали, що князь зброї не дає, підняло ся велике невдоволеннє на нього і на його помічника, тисяцького Коснячка (тисяцький був начальником міста, найстаршим по князеви). Одні пішли сварити ся з Коснячком, иньші побігли розбивати княжі вязницї та виручати своїх громадян, иньші знов на княжий двір та тут почали переговорювати ся з князем і боярами. В Київі сидїв тодї в неволї полоцький князь Всеслав, внук Ізяслава, сина Рогнїди, звісний як характерник і чудодій. Розгнївані на свого князя, Кияне почали вже поговорювати, що краще б їм поставити собі князем Всеслава. Почувши се бояре Ізяславові почали йому радити, аби післав кого забити Всеслава, щоб справдї не поставили його князем. Та Ізяслав побояв ся гріха. А люде, не добивши ся нїчого від князя, справдї кинули ся поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Ізяслав кинув ся тїкати, а люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред княжого двора й окликали своїм князем. Всеслав став князем у Київі — але не на довго, Ізяслав пошукав помочи у свого швагра князя польського Болеслава і з ним прийшов на весну. Кияне з Всеславом пішли їм на зустріч оружно. Та несподївано Всеслав в ночи втїк з київського табору в свої полоцькі краї — не схотїв рискувати за для київського стола, і так зіставив Киян. В нашім славнім Слові о полку Ігоревім зістала ся пісня про сю пригоду:

Всеслав князь людям суди судив,
Князям городи рядив,
А сам в ночи вовком ходив,
З Київа до півнїв до Тмутороканя забігав,
Великому Хорсови (сонцю) вовком путь перебігав.
В Полоцьку йому заутреню у святої Софії звонили —
Він у Київі зачув ті дзвони.
Клюками спер ся він о конї, скочив він ік Київу
І діткнув ся ратищем золотого стола — Київа;
Скочив звідти лютим звірем з під Білгорода
І повіяв ся у синїй млї...

88-9. Корони княгинь XI — XII вв. з Київщини.

Кияне, зіставши ся без князя, кликали до себе Святослава і Всеволода, але ті теж не насмілили ся наставити свої голови. Кияне муcїли назад прийняти Ізяслава, і той кріваво пімстив ся на участниках повстання. Але зміркувавши з сих подїй, як слабо сидить Ізяслав на своїм київськім столї, Святослав потім змовив ся з Всеволодом і пішов на Ізяслава з військом, вигнав його з Київа і подїлив ся його землями з Всеволодом (1073).

90-1. Для порівняння: теперішні „чільця“ гуцульських молодиць, з мосяжу (жовтої міди).

Недовго й Святослав панував у Київі та володїв братнїми землями, бо вмер уже 1076 р. Та його слїдами пішов Всеволод, силкуючи ся загорнути як найбільше земель собі, а як найменьше зіставити иньшим князям — потомкам братів, котрих він усїх пережив. Ті не давали ся, при всякій нагоді старали ся доїхати Всеволодови, наводили Половцїв, силкували ся видерти назад свою батьківщину, користаючи з помочи людности, що теж краще хотїла мати князями своїх „отчичів“, синів свого князя, ніж далї перекидати ся з рук в руки, від одного князя до другого. Пятнадцятилїтнє князюваннє Всеволода в Київі пройшло в неустанній боротьбі з отими обдїленими князями „ізгоями“, як їх звуть. Вони сочили його з усїх боків, а перед між ними вів Святославич Олег, прозваний Гориславичем за те горе, як терпіли люде від нього від його Половецьких орд, що він наводив на Україну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся від нього батьківщини, що він йому і всьому потомству Святославовому відібрав:

Були віки Троянові, минули лїта Ярославові.
Були полки (війни) Олегові — Олега Святославича.
Той бо Олег мечем ковав коромолу, сїяв стріли по землї.
Вступав в золоте стремено в Тмутороканї —
А вже як дзвін чув великий Ярославів син Всеволод.

Володимир же вуха собі затикав у Чернигові ^[1].
Тодї при Ользї Гориславичі сїяли ся, росли усобицї,
Гинуло житє внука Дажь-божого,
В княжих сварках віки людські скоротила ся!
Тодї в Руській землї рідко ратаї покрикували,
За те часто, трупи дїлячи, ворони крякали,
Та галки мову мовили, на жир хотячи летїти.

---

1. Олег, не маючи де подїти ся, пересиджував у Тмутороканї, що став тодї пристановищем для тих неприкаянних киязїв-ізгоїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, щоб походом іти на Всеволодові землї, а вже Всеволодови зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїв в Ольговій батьківщинї, в Чернигові, то той з заткненими ухами і сидїв — щоб не чути того дзвону Олегового.