Ілюстрована історія України/Землї-князївства

◀ Відокремленнє земель і земський устрій

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Землї-князївства

33. Землї-князївства. Першою віддїлила ся, і то найбільш різко — Галичина, під властю Ростиславичів, внуків Володимира, Ярославового сина, що то ходив останнїм походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав Галицьку волость, але потім його висадали відти дядьки і він умер, у далекім Тмутороканї. Галичина і Волинь разом дістали ся Ярополкови, сину Ізяслава київського.

Але сини Ростислава Рюрик, Володар і Василько, виросши стали доходити батьківщини і кінець кінцем докучили так Всеволодови, що він відобрав їх батьківські волости від Ярополка Ізяславича і віддав Ростиславичам (коло р. 1085). По сїм Ростиславичі міцно осїли ся на батьківщині, подїливши її між собою: західню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в Звенигородї) Володар, полудневу (столиця в Теребовлї) — Василько. Ярополк пробував борюкати ся з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з Ростиславичів наслав на нього убійника.

96. Христос коронує Ярополка, князя волинського і галицького, з його жінкою (з молитовника його матери).

Бувши енергічними, відважними, здатними полїтиками Ростиславичі потрапили оборонити сю українську закраїну від усїх ласих сусїдських рук — від Поляків і Угрів, і від своїх же свояків, волинських та київських князїв, що хотїли Галичину прилучити назад до Волини та до Київщини. Син Володаря Володимирко, князь проворний і хитрий, ще більше скріпив сю землю, повигонявши братаничів і всю зібравши в своїх руках. Галичина і без того була велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькі напади анї княжі усобицї, і через те богато людей переходило туди з иньших українських земель. Тепер же зібрана в одних руках, стала найсильнїйшою з українських земель. Князї її держали ся осторонь, пильнували, щоб иньші князї до них не встрявали і сами в иньші землї не мішали ся. Але за те забрали в Галичині велику силу бояре, даючи ся в знаки і людям і князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений і поважаний між усїми українськими князями; йому присвятив співець Слова о полку Ігоревім похвальні слова, представивши, як він „сидить високо на своїм золотокованім престолї, підперши гори Угорські своїми зелїзними полками — заступив дорогу королеви, зачинив Дунаєви ворота“. Але у себе дома мусїв Ярослав корити ся перед боярами, що мішали ся навіть в його домашні, родинні справи.

97. Оловяна печатка з Звенигорода Галицького, з образом св. Василия і написом: „Господи, помози рабу своему Васили..“ (може Василька кн. теребовельського).

За Галицькою землею відокремила ся Чернигівська; уже за Мстислава, і потім за Святослава Ярославовича вона віддїлила ся була від Київа, як велике і сильне князїство; але Всеволод захопив її в свої руки і не хотїв дати Святославичам. Вони одначе відбили собі свою батьківщину і від любецького зїзду засіли тут сильно і міцно. Головно панувало тут потомство славного Олега Святославича-Гориславича. Були се князі здібні, енерґічні, і земля їх тримала ся вірно. Тільки шкодила їх велика амбіція: вони не вдоволяли ся своїми чернигівськими землями, хотїли панувати і в Київі, і в Переяславі, пізнїйше і в Галичині, і з того виходили війни, від яких терпіла часами Чернигівщина дуже сильно. Тісно Олеговичам було в Чернигівщинї, бо рід їх множив ся, земля ділила ся на все меньші удїли, і через те не мала такої сили і значіння, — хоч між собою, у себе дома жили Олеговичі досить згідливо, передаючи волости від старшого до меньшого. Старший стіл був Чернигів, другий Новгород-Сїверський: звичайно добувши Київ, чернигівський князь переходив до Киіва, а Чернигів передавав найстаршому по нїм що сидів в Новгородї, а Новгород діставав ся ще молодшому, і т. д., хоч не обходило ся без війни і сварки.

Потім в серединї XII віку, серед боротьби за Київ відокремили ся ще дві землї, що служили перед тим за придатки до київського стола, але доконче хотїли жити своїм окремішним житєм; се земля Переяславська і Турово-пинська (Припетське Полїсє). Маленька і знищена половецькими походами Переяславська земля своєю силою не могла відборонити ся, маючи з одного боку київських князїв, що хотїли нею роспоряжати ся, а з другого чернигівських, що теж до неї простягали руки (бо Переяславщина — се полуднева Сїверщина, одно племя з Чернигівщиною). Тому Переяславцї надумали брати собі князїв з суздальської династиї (молодшої лїнїї Мономаховичів). Суздальські сторони були далеко, прилучити до них Переяславщину не було можна, і Переяславцї під управою суздальських князїв жили своїм осібним житєм. Мали тепер ту невигоду, що в своїй боротьбі з степовиками і в иньших пригодах не могли рахувати на поміч сусїднїх князів київських або чернигівських; але Переяславцї готові були навіть зносити половецьку біду (хоч їм вона давала ся найбільш узнаки), але за те жити своїм самостійним житєм.

98. Земля Чернигівська і Переяславська в XI — ХIII вв.

Лекше було глухій, в полїських лїсах та болотах захованій Турово-пинській землї: край хоч бідний і неродючий, був затишний від ворогів своїх і чужих, і лекше міг від них оборонити ся. Наскучивши, що київські князї ними перекидають ся, посилаючи то того то сього їм у князї, Турівцї в 1150-х роках винайшли свого „отчича“, потомка Святополкового: бо Святополк був турівським князем колись. Сей „отчич“ засїв в Турові, і хоч як київські князї його заходили ся відти вибити (двічи великим походом ходили), таки не здужали його висадити: Турівцї міцно тримали ся, і так себе оборонили, шо вже потім мали спокій від постороннїх князїв. Тільки Литва згодом стала їм докучати своїми нападами.

99. Собор св. Спаса в Чернигові, найстарша з ниншніх українських церков (башти з боків пізнїйші).

Коло тогож часу відокремила ся й Волинь. Просторий, богатий, сильний і досить захищений сей край тримав ся старших Мономаховичів. Та вони хотїли держати і Київ, і сидючи на Волини, все силкували ся захопити Київщину, а переходячи на київський стіл, передавали котромусь молодшому братови волинські землї. Але з другою половиною ХІІ в., як Київ починає упадати, вони все меньше лакомлять ся на нього, все більше держать ся своєї волинської землї та боронять її від ворогів (від Поляків особливо, а далї почала нападати на Волинь і Литва). Земля подїлила ся на дві головні части: Володимирське й Луцьке князівство, а далі на дрібнїйші ще (Белзьке, Пересопницьке, Берестейське, Дорогичинське й ин.). Але з кінцем столїтя князь володимирський Роман звязав Володимирське князївство з Галичиною, а його потомки обєднали Волинську землю цїлу й тїсно звязали її з Галичиною в одну сильну державу.