Ілюстрована історія України/В Гетьманщинї

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

91. В Гетьманщинї Тим часом як правобічна Україна переходила такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московських, з московських до турецьких, пустїла і наповняла ся, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами і знову поправляла ся на свободі, невмируща як саме житє — житє лївобічної Гетьманщини тихо й поволї котило ся під гору своєї полїтичної і суспільної вільности. Від року 1668, від повстання Бруховецького протягом кількадесяти літ вона не переживала ніяких різних заворушень, сильних схвильовань. Келейним, конспіративним способом спрятала старшина немилого їй „мужичого сина“ й посадила на його місце ґречного і оглядного Поповича, — так само пятнадцять літ пізнїйше келейним способом спрятала Поповича і перемінила його на Мазепу. Келейно обкарнала при тім, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякі останки українських полїтичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських полїтиків.

Маючи перед очима приклад Многогрішного, що бідував в Сибіри, „скитаясь меж дворовъ и помирая голодною смертью“, як сам писав у своїх прощеннях, — обережний Самойлович пильно обминав все, що могло б збудити на нього невдоволеннє московських правителїв. Синів своїх повисилав до Москви — се було добре для них, бо заробляли собі тут ласку московських правителїв, а заразом се свідчило про вірність їх батька. Сих синів потім він вивів на полковників; оден був стародубським, другий чернигівським; третїм полковником — гадяцьким був його племінник; доньку Самойлович видав за боярина Ф Шереметєва і випросив, що його прислали воєводою в Київ. І Москва цїнила службу вірного гетьмана і його розумні ради, не давала ходу доносам, які йшли на нього, і здавало ся Самойловичу, що вже може бути безпечним своєї булави. Підбив ворогів своїх, обсадив ся свояками, мав ласку царську.

Правда, за сю ласку приходило ся Самойловичу сповняти часом і досить прикрі річи, а його прошення, як зачіпали московську політику, зіставали ся даремними. Знаємо вже, як він просив піддати під його реймент Слобідські полки і не випросив; бувало того й більше. За те мусїв зробити московському правительству те, чого досї ніхто не хотїв зробити — поставити митрополита на Українї з московської руки. Коли вмер Тукальський (1684), московські правителї поручили Самойловичу провести на митрополїю такого чоловіка, що прийняв би посвященнє від московського патріарха й признав його власть над собою. Самойлович вишукав такого — був то його свояк Ґедеон кн. Святополк-Четвертинський, владика луцький. Поведено дїло так, шо його вибрано на митрополію, против Барановича, котрого Самойлович не любив. Просив тільки московських правителів, шоб вони самі облаямли се ДІЛО з цартх/родським патріархом. Ті й звернули ск до патріарха, — але той спротивив ся; казав що він не може сього рішити без иньших патріархів. Тодї московські полїтики поручили се дїло візирови турецькому, і той притис патріархів так, що мусіли лати згоду (Туреччина тодї запобігала Москви, шоб не пристала до союзу, який вбирав Собєский против Турків). Так зломлено церковну автономію України церкви і взято під московську церковну власть, а з нею разом — тодїшнє освітнє й культурне житє українське.

284. Митрополит Иосиф Нелюбович-Тукальский.

Та всї сї вислуги і заслуги перед московськими правителями не врятували Самойловича від сумного кінця. Покладаючи ся на ласку московську, сей колись „добрий і до всїх людей склонний і прихильний“ попович став забувати ся. Почав правити всїм самовластно, без ради старшини, поводив ся з нею згорда, за уряди брав хабари, дуже запанїв, і як підозрівали — задумував по собі передати булаву синови та зробити гетьманство дїдичним (наслїдственним) у своїм родї. Тим всїм підняв на себе старшину і вона тільки чекала нагоди, щоб підвести під нього інтригу, як і під його попередника. І така нагода прийшла — зовсім несподівано.

Невважаючи на відраджування Самойловича, московське правительство таки прнступило до союзу з Польщен против Туреччини, в 1686 р. уложило з Польщею вічну згоду (доплатило при тім за Київ ще раз 146 тис. рублїв) і пообіцяло воювати Кримську Орду, тим часом як Польща з Австрією й Венецією мали воювати Туреччину. Самойлович досить неприхильно відзивав ся про се, тим більше, що не вдало ся при тім виторгувати від Польщі, аби зрікла ся прав на правий беріг Днїпра, як хотїв Самойлович. Але кінець кінцем стало ся перемінити не можна було, і треба було йти походом на Крим, разом з московським військом, з котрим ішов тодїшній голова московської полїтики, боярин Вас. Ґолїцин, улюбленець царевни Софії, тодїшньої правительки, що правила іменем своїх малолїтнїх братів царевичів Івана і Петра.

285. Лазар Баранович архиепископ чернигівський.

Самойлович, знаючи обставини степової війни, дав розумні поради, як треба повести сей похід: іти з раннєю весною і великою силою. Але порад сих не послухали, в похід пішли пізно, коли трава вже висохла; Татари випалили степ, і прийшло ся вернути ся нї з чим. Се дуже засмутило Голїцина, бо могло підірвати його позицію; йому треба було знайти, на кого зложити вину. І от старшина, зміркувавши се, подала Голїцину, вертаючи ся з походу, донос на Самойловича, що се він умисно так підстроїв, аби похід не вдав ся, бо взагалі Москві був неприхильний, а союзови з Польщею й війні з Кримом поготів. Хоч се була все чиста брехня, то царівна з Голіцином, не памятаючи заслуг старого гетьмана, вхопили ся за се, щоб звалити на нього вину походу. Ґолїцину дано порученнє зсадити Самойловича з гетьманства, з огляду на незадоволеннє на нього старшини, вислати його з родом до Москви й вибрати нового гетьмана. По тім Самойловича арештовано і з старшим сином без суду вислано на Сибір, а маєток забрано і розділено по половині — одну половину до скарбу царського, другу до скарбу військового. Меньшого сина Самойловича, полковника чернигівського, тому що він „бунтував“ — пробував відбити ся при арештї — дано під суд, засуджено на смерть і немилосердно страчено в Сївську. Старий Самойлович два роки пізнїйше вмер на засланню в Тобольську.

Тим часом на першу вість про арештованнє Самойловича в війську і по полках почали ся розрухи против старшини: в таборі під Кодаком прилуцькі козаки вкинули свого полковника і судю полкового в огонь і засипали землею; в гадяцькім полку побили декого з старшини, в иньших громили старшину, арендарів і иньших людей значних, приятелів гетьмана бувшого. Тому старшина просила скорше вибрати гетьмана, на місце поставленого тимчасом Борковського. Очевидно, справа вибору була обладжена наперед — Ів. Мазепою. Він пообіцяв Голїцину за свій вибір 10 тис. рублів і під впливами всесильного тоді Ґолїцина його кандидатура не стріла ніяких перепон.

286. З рукописного служебника Л. Барановича: Посвята диякона.

Перед радою уставлені були статї — глухівські (1672 р.) з деякими змінами; потверджено за старшиною маєтности, роздані їй царями і гетьманами; постановлено, що гетьман не може відбирати від старшини урядів без указу царського; аби Україну тїснїйше звязати з Московщиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шлюбів українськомосковських і щоб люде з українських міст переходили до Московщини, але сього в статї не заведено. По тім Ґолїцин порадив старшині вибрати Мазепу і так старшина зробила (25/VІІ. 1687).

257. Посвяшеннє козацької корогви (звідти ж).
Новий гетьман, Іван Степанович Мазепа був з української шляхти з Білоцерківщини. Родив ся коло 1640 року і хлопцем висланий був на королївський двір; в 1659 — 1663 р. вже його посилають відти з ріжжними порученнями на Україну. Потім він кинув королївський двір (се звязують з звісною його любовною пригодою вже оспіваною стількома поетами), осїв ся на Українї і вступив до війська козацького; був близьким чоловіком до Дорошенка, потім в 1675 р. його зловлено в посольстві до Криму й він опинив ся на лївобічній Українї, тутзін знайшов ласку у гетьмана Самойловича і у Москви і в хвилі упадку Самойловича був генеральним осаулом.