Ілюстрована історія України/Галицько-волинська держава. Кн. Роман
| ◀ Боротьба за Київ і його упадок | Ілюстрована історія України Галицько-волинська держава. Кн. Роман |
Романовичі ▶ |
|
|
35. Галицько-волинська держава. Кн. Роман. Хоч як суздальські князї підкопували силу і значіннє київських князїв і Київа самого, одначе їх пляни сповнили ся тільки по части, бо саме тодї як задавали вони останнї болючі удари Київу, в українських землях зложила ся нова полїтична сила на заходї. Вона хоч не обєднала цїлої України, як Київ, але все таки бодай для західньої України, тодї сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостійне державне житє ще більш як на столїтє. А сотворив ту державу князь Роман Мстиславович, внук звісного вже нам Ізаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на Волини).
._100-1.jpg)
Він виступив на полїтичну сцену в тім часї, коли Київ уже сильно підупав, тому не старав ся здобути собі київського стола, як його батько Мстислав і дїд Ізяслав, а звернув очі свої на сусїдню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чіпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що. Роман зайшов у зносини з боярами, і вони підняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його місце покликали Романа (1189). Роман, покладаючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрібує володимирського князївства, і віддав брату. Одначе сим разом справа не пішла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, і теперіщнєю оказією задумала покористувати ся для себе: угорський король пішов з Володимиром, нїби ведучи його на князївство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю, а в Галичі посадив свого сина. Володимиру потім одначе удало ся втїкти з вежі: нарізав собі з полотна полос та скрутив з них шнури; за помічю Нїмців і Поляків вернув ся він до в Галичини і тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Він княжив спокійно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки — заволодіти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правлїння попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотїв їм іти в лад. Але Роман узяв помічне військо від своїх свояків польських князїв, і з ними року 1199 війшов у Галичину. Сим разом він був уже обережнїйший, не пускав з рук Володимира, і з часом, як иньші князі повимирали то що, цїла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зєднала ся в руках Романових синів в одну велику, сильну, богату, обєднану державу, яка могла б притягнути й дальші українські землї, як би не ріжні перешкоди.
._102-3.jpg)
Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки — під час тих усобиць, які заварили ся на Українї з Всеволодової інтриґи. На Українї тодї, після того як Роман засїв у Галичі, покладали на нього великі надїї, як на князя смілого, енерґічного, удатного. Він прославив ся своїми побідними походами на Литву, що дуже докучала тодї північним українським землям, і на Половцїв. Про приборканнє Литви довго потім ходили ріжні оповідання; пізнійший литовський історик Стрийковський оповідає переказ, як то Роман, мстячи ся Литві, уживав литовських полонянників до тяжких робіт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся нашої мови, сказав приказку, яка потім задержала ся на довго: „Ой, Романе, Романе, лихим живеш Литвою ореш“! Про походи Романа на Половцїв ходили піснї, але їх тільки відгомони дійшли до нас, в тім роді як уривок в Галицькій лїтописи:
Кинувсь він на поганих як лев,
Сердитий був він як рись
І губив їх — як крокодил,
Переходив їх землю — як орел.
А хоробрий був він — як тур...
В Галицькій землї, засївши вдруге, Роман звів велику боротьбу з боярством; сучасний польський лїтописець Кадлубек дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив, і таку приказку мав: „не побивши пчіл, не їсти меду“. Мабуть в тих оповіданнях Кадлубка про немилосердні вчинки Романа таки багато видуманого. Та між народом ся його сувора росправа з боярами в кождім разї збільшила тільки славу Романа і любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землї і користаючи з своєї власти, тїснило й кріпостило простий нарід, і не було на нього нї суда нї управи. Відказувано на пиху і жадність боярських верховодів, що держали великі дружини свої, забрали в свої руки всї уряди і не було на їх нї якого страху. Князями вони умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькій лїтописи, писаній з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарікань на боярські інтриги, самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в одній сорочцї, запишений такий, що й на землю не дивить ся, „Галичане ж бігли коло стремени його“. Тому вся прихильність і спочутє народу було по сторонї Романа в його боротьбі з боярством.
._104.jpg)
Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нїкому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всїй Українї, а й по сусїднїх державах: так відзивають ся про нього сучасні письменники грецькі, польські. І ся слава будила на Українї надїю, остатню надїю, що от може таки в особі Романа виступає нарештї чоловік, який заведе лад на Українї, візьме в руки князїв й зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи постороннїм інтриганам, в тім родї як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв і иньших ворогів, поладнає і направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман пішов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кияне відступили від свого звичайного правила — не мішати ся в княжі усобицї; вони відчинили перед Романом ворота Київа, прийняли його до себе князем — мабуть сподївали ся, що сей грізний І могутний князь, засївши на столї свого батька і дїда, наново підійме розбиту силу київську, відновить його пишну минувшину. Одначе ся надїя не справдила ся: Роман під тодїшню хвилю не вважав для себе наручним самому сїсти в Київі і посадив тут свого брата в перших Ярослава, потім Рюриковога сина Ростислава. Все таки Київ стояв в повній залежности від Романа, і правдоподібно з дальшим часом Роман не залишив би забрати Київщину в свої руки. Сучасники відчували се й називають Романа головою всїх Руських земель, „великим князем“ або „царем“, „самодержцем всеї Руси“, хотячи означити те сильне становище, яке він зайняв на Українї. Але пляни Романа не здїйснили ся: 1205 р., зовсїм несподївано наложив він головою в походї на польських князїв. Пропала надїя на відродженнє українського політичного житя, а й сама Галицько-волинська держава, як здавало ся, захитила ся до решти.
._105.jpg)